Кам'янський державний історико-культурний заповідник
Пт, 29.03.2024, 08:08
Меню сайту

Форма входу

Пошук

Календар
«  Жовтень 2020  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Архів записів

Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 86

Наші друзі

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Календар свят
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Кам'янська районна державна адміністрація Міністерство культури України Управління культури Черкаської ОДА
Кам'янка 
Головна » 2020 » Жовтень » 31 » БЕЗ ПРАВА НА ІСНУВАННЯ (до дня пам’яті жертв бабиного Яру)
18:42
БЕЗ ПРАВА НА ІСНУВАННЯ (до дня пам’яті жертв бабиного Яру)

29 вересня в Україні відзначається трагічна дата – День пам’яті жертв Бабиного Яру. Якраз у цей день, 29 вересня 1941 року, нацисти розпочали тут масові розстріли. Протягом двох років (1941–1943) німецька окупаційна влада та її каральні органи перетворили Бабин Яр на місце постійних убивств, що тривали майже 103 тижні і проводилися щовівторка та щоп’ятниці. Убивча машина працювала як годинник. Бабин Яр став справжньою братською могилою і символом Голокосту в Україні.

Бабин Яр – це урочище в північно-західній частині Києва, що являє собою мережу глибоких ярів завдовжки 2,5 км. Вперше Бабин Яр згадується у 1401 році, коли власниця корчми, що знаходилась на території урочища, продала ці землі домініканському монастирю. Саме в місцевості Бабиного Яру знаходиться найдревніша Кирилівська церква ХІІ ст. На початку ХХ ст. дана місцевість називалась Київською Швейцарією, і тут навіть ходив трамвай.

До початку Другої Світової війни Бабин Яр використовували як звалище, де спалювали сміття. Там відбувалися поховання жертв Голодомору 1932-1933 років, а також розстріли владою НКВС так званих «ворогів народу».

Саме цю місцевість німці обрали для знищення і поховання більше ста тисяч громадян України. Перший розстріл відбувся 27 вересня, коли були знищені 752 пацієнти психіатричної лікарні ім. Івана Павлова, що знаходилась поблизу Бабиного Яру. Починаючи з цього дня, хвиля розстрілів тривала безперервно півтора місяці – до середини листопада 1941-го.

Наступними жертвами нацистського терору у вересні 1941 року стали роми, 5 таборів яких навколо Києва були цілковито знищені за кілька днів. За даними деяких істориків, у Бабиному Яру окупанти розстріляли 10 тисяч ромів. До речі, у процентному відношенні під час Другої світової війни ромів було знищено найбільше – 90% від усього населення.

Далі нацисти взялися за єврейське населення. До початку війни у місті проживали 220 тисяч євреїв, на момент захоплення їх залишалось близько 50 тисяч. Після війни у Києві євреїв практично не залишилось (декількох врятували їхні сусіди чи інші люди), і сьогодні немає жодної київської єврейської сім’ї, яка б не оплакувала когось із своїх родичів, що загинули у Бабиному Яру.

Нагадаємо хронологію тих страшних подій 1941 року. Війська Вермахту захопили Київ 19 вересня. Слідом за солдатами бойових частин ішли вояки зондеркоманди СС 4а, айнзатц-группи С – справжні гітлерівські «хорти», які спеціалізувалися на винищенні єврейського населення загарбаних країн. Над євреями одразу згустилися хмари: окупанти брутально чіплялися до них на вулицях, декого вбивали на місці.

Ніхто з киян тоді не знав, що двома місяцями раніше, у липні 1941 року, рейхсмаршал Ґерінґ видав директиву про розроблення заходів щодо «остаточного вирішення єврейського питання в Європі». Якщо інші народи планувалося підкорити, то євреям та циганам, за цими планами, просто не залишалося місця на Землі, вони мали бути винищеними до ноги. З початком війни проти Радянського Союзу в 1941 році почалося масове винищення радянських євреїв та циган на загарбаних землях, і саме Києву довелося першим випробувати на собі оте «остаточне вирішення єврейського питання».

За кілька днів після захоплення столиці України, 24 вересня 1941 року, відбулися вибухи на Хрещатику, внаслідок яких було знищено багато архітектурних прикрас та житлових кварталів Києва, загинуло чимало мирних жителів, а також солдатів і офіцерів Вермахту. Організаторами цих вибухів були радянські диверсанти, але німці звинуватили у них саме євреїв. Це і стало приводом до каральної експедиції.

Німці «працювали» за вже випробуваним сценарієм: 28 вересня у Києві з’явилися оголошення українською, російською та німецькою мовами, в яких усім євреям міста наказували зібратися зранку наступного дня на розі вулиць Дегтярівської та Мельникова. Необхідно було мати при собі документи, гроші, цінні та теплі речі. «Ті євреї, які не виконають цих вимог, будуть розстріляні», – говорилося в цьому наказі. Таких листівок, розклеєних по усьому місту, було понад 2 тисячі. Водночас Києвом розпускалися чутки, ніби євреїв «евакуйовуватимуть» – імовірно, до Палестини.

У понеділок 29 вересня десятки тисяч людей почали збиратися біля призначеного місця. Багато з тих, хто прийшов, насправді гадали, що їх переселятимуть. Таке вже бувало в єврейській історії, таке вже було нещодавно у Варшаві, де євреїв переселили в гетто (гетто – спеціально відведені частини міста, де примусово утримували євреїв з метою їхньої ізоляції та подальшого вирішення їхньої долі). Тому нескінченна колонна людей покірно, пішки йшла до колишнього єврейського цвинтаря.

Письменник Анатолій Кузнєцов, тоді 12-річний мешканець Куренівки, у романі-документі "Бабин Яр" писав: «…вони виходили ще затемна, щоб опинитися раніше біля потягу і зайняти місця. З дітьми, що плачуть, зі старими і хворими… Перехоплені мотузками клумаки, обдерті фанерні валізи, залатані кошики, скриньки з теслярськими інструментами. Бабусі несли, перекинувши через шию, наче гігантські намиста, плетениці цибулі – запас провізії на дорогу».

Нескінчений людський потік складався з жінок, малюків, підлітків, старих, інвалідів на возиках, а також немічних, які не могли самі пересуватися – їх несли на ношах. Натомість чоловіки призовного віку були на фронті.

Серед тих щасливців, яким вдалося врятуватися у Бабиному Яру, були 17-річна Геня Баташова та 30-річна Діна Пронічева (прізвище по чоловікові). Вони та інші свідки розповідали, як тоді усе відбувалося.

Опинившись у районі, оточеному колючим дротом і поліцією, люди втрачали можливість повернути назад – пастка зачинилася. І навіть коли, просуваючись далі вперед, вони чули гавкіт собак і постріли, порятунку вже не було. «Дорога смерті» починалася від рогу сучасних вулиць Мельникова та Дорогожицької.

Зі спогадів Гені Баташової:

«Крім проходу до Бабиного Яру жодної дороги не було. Уздовж неї росли дерева, а поміж ними суцільним коридором стояли німецькі автоматники із собаками.

Після того, як люди здавали одяг, документи і майно, німці накидалися на них, б’ючи палицями…

Люди вже не йшли – вони бігли, збиваючи одне одного з ніг. Обличчя в них були наче в божевільних...

…Тепер не було жодних сумнівів – нас женуть на розстріл!

Ліза (сестра) і мама плакали. Ми з Грицем немов закам’яніли. Мама весь час намагалася захистити нас від ударів.

… Ми опинилися на галявині з притоптаною травою. Це було пекло в повному розумінні цього слова.

На протилежному боці галявини, з усіх боків оточеної німцями, височів земляний насип. За ним безугавно цокотіли кулемети. Проходи у насипу були прориті під гострим кутом, щоб ніхто не міг бачити, що там далі відбувається…

…На землі лежало немовля. Рот був відкритий. Та в страшному галасі крику малюка ніхто не чув.

Можливо, мати зумисне полишила дитя, не в змозі бачити його загибелі, а може, сподівалася, що таку крихітку пожаліють, не вб’ють.

Німець підійшов і палицею розтрощив йому голову…

… Я бачила зовсім молодих людей, які просто на очах сивіли. Хтось дико реготав, хтось сіпався в істериці, багато хто видавався здерев’янілим, наче все, що відбувається довкола, їх не обходило. Мов живі статуї, вони стояли в черзі перед проходами геть голі, щоб зробити кілька своїх останніх кроків.

Я вже була в такому ж стані. Мені все було байдуже".

Роздягнутих людей заганяли донизу групами по 10 осіб та розстрілювали – планомірно, цілеспрямовано, неначе виконуючи якусь тоскну, буденну роботу.

Колишній шофер в зондеркоманді 4а Фріц Хефер на допиті 27 серпня 1959 року свідчив:

"Це був конвеєр, що не розрізняв чоловіків, жінок і дітей. Дітей залишали з матерями і розстрілювали разом з ними.

Я спостерігав за всім цим недовго. Підійшовши до ями, я настільки злякався побаченого, що не міг довго туди дивитися. Трупів у ямі було вже 3 ряди завдовжки близько 60 метрів. Скільки пластів лежало один на іншому, я розгледіти не міг".

Курт Вернер – есесівець із зондеркоманди 4а, якого було засуджено у Нюрнбергу – на допиті свідчив: «Євреї, які приходили пізніше, повинні були лягати на мерців, яких ми розстріляли до них. Стрільці стояли за євреями та вбивали їх пострілами у потилицю».

Зі свідчень Діни Пронічевої:

"Я бачила, як німці забирали дітей у матерів і живими кидали їх у яр, бачила побитих і убитих жінок, старих, дітей. На моїх очах молоді люди ставали сивими".

Багато людей були поховані живцем, тому що кулі їх лише поранили, але не вбили – проте, вибратися самотужки із братської могили вони вже не могли. 30-річній Діні Пронічевій пощастило врятуватися від загибелі ввечері 29 вересня:

«Нас підвели до виступу над урвищем і почали розстрілювати з автоматів… Коли автоматна черга підходила до мене, я живою кинулася у яр.

Мені видавалося, що я лечу у якусь вічність.

Упала на трупи людей, у скривавлену масу. Серед жертв було чути стогін, дехто ворушився, були поранені».

Яром ходили ті, хто мав дострілювати ранених. Хтось пхнув Діну в груди ногою, наступив на руку. Пронічева витримала біль і змогла не показати, що жива…

Гекатомбу почали присипати ґрунтом. Діна почала задихатися, в темряві потроху відгрібаючи пісок рукою. На поверхню яру вона вибралась вночі…

Того дня, 29 вересня, до 18.00 години німці встигли розстріляти близько 22 тисяч осіб. Інших приречених загнали на ніч у порожні гаражі на вул. Табірній (сучасна Дорогожицька) і вбили наступного дня.

За два дні (29-30 вересня) загинула 33 771 особа. Згідно з німецькими документами, розстріли в Києві безперервно продовжувалися до середини листопада 1941-го. Основну масу розстріляних у цей період становили євреї. Наймолодшій жертві було 3 дні, а найстаршій – 103 роки. Розстрілюючи людей, окупанти не рахували дітей до 3 років. Речі загиблих відвозили на склад, що містився в одній із шкіл міста. Нацисти передали їх етнічним німцям, які проживали на окупованих територіях. Такий от «секенд хенд» на крові…

Чимало євреїв не послухалися наказу й не пішли до Бабиного Яру, переховуючись у знайомих. На початку жовтня окупанти влаштували масовий обхід квартир. Виявлених євреїв звозили до тих само гаражів, а потім вантажівками доправляли до Бабиного Яру і вбивали.

Впродовж жовтня у Бабиному Яру були вбиті ще тисячі – радянські військовополонені, партизани, цигани, психічно хворі, українські націоналісти-повстанці... Бабин Яр став своєрідною «фабрикою смерті», де знищувалися ті, кому нацисти та їхні поплічники відмовили у праві на життя. Вбивства продовжувались до середини жовтня, зрештою, було вбито майже всіх київських євреїв – 50 тисяч людей. Щоб приховати злочини нацистів, німецькі сапери підірвали схили і засипати тіла, і змусили військовополонених вирівняти дно яру.

Із середини жовтня 1941 року у Бабиному Яру та його околицях починаються спеціальні акції, під час яких були розстріляні комуністи-підпільники, роми, душевнохворі, заручники, моряки Дніпровської флотилії.

Взимку 1941-1942-го у Бабиному Яру загинули члени Організації українських націоналістів. «Донесення про події в СРСР» № 164 від 4 лютого 1942 р. свідчить: «У Київській області боротьба проти комуністів все більше трансформується в боротьбу проти національних українських формувань... Конфіскований письмовий матеріал, а також свідчення різних арештованих в останній час прихильників Бандери знову доводять, що прихильників Бандери неможливо залучити до будь-якої позитивної співпраці. Тому лишається тільки повністю знищити цей рух».

Незабаром нацисти розгортають свої репресії не лише проти бандерівців, але й представників інших течій українського визвольного руху. Загалом у Бабиному Яру було закатовано 621 українського патріота. Тут обірвалося життя української поетеси, члена Організації Українських Націоналістів Олени Теліги та її чоловіка.

Другий етап масових розстрілів припадає на кінець зими 1942 – середину серпня 1943. У цей час створюють Сирецький концтабір, який змінив табір на вулиці Керосинній (створений у квітні-травні 1942-го). Саме його в’язні заповнюють своїми тілами Бабин Яр, ями у самому таборі й довкола нього. Це здебільшого підпільники й партизани: комуністи й українські націоналісти.

Заключний етап регулярних розстрілів відбувався у серпні-вересні 1943-го на фоні знищення раніше захоронених у Бабиному Яру тіл розстріляних. Цю «роботу» виконували ті ж в’язні Сирецького концтабору. Спалювали тіла в яру навпроти.

18 серпня 1943-го до Сирецького табору прибула група в’язнів із Полтави, яких розмістили в спеціальних землянках у самому яру. Наступного ранку до них приєднали 100 ув’язнених євреїв із табору. Загалом у команді смертників працювало 327 осіб. Чоловіків закували в ножні кайдани та змусили викопувати трупи на місці колишніх масових розстрілів, а також будувати печі із огорожі Лук’янівського і надгробків Єврейського кладовищ. Тіла та дрова складали в печі штабелями. Потім усе спалювали. В одній такій печі за раз знищували до 2000 тіл.

Двічі на тиждень нацисти привозили у Бабин Яр у машинах-«душогубках» в’язнів із тюрми СД. Цих людей після вбивства також спалювали у «печах». Всі ці "роботи" в Бабиному яру відбувалися таємно. Територія була оголошена забороненою зоною, обгороджена й засаджена деревами, але сморід і дим розносилися по Києву далеко за межами яру.

До кінця вересня майже всі тіла розстріляних були спалені, а в’язні заклали останню піч – для себе. У ніч на 29 вересня 1943-го мешканці однієї з землянок вирвалися на волю, але врятуватися вдалося лише двом десяткам. Згодом саме їхні свідчення дали можливість відтворити історію знищення тіл у Бабиному Яру.

У жовтні 1943-го у Бабиному Яру німці ще розстріляли киян, які ухилилися від виконання наказу про повне виселення з міста. Останній розстріл відбувся 4 листопада 1943-го, а 6-го до Києва увійшла Червона армія.

У 1946 році на Нюрнберзькому процесі, згідно з висновками спеціальної державної комісії для розслідування нацистських злочинів під час окупації Києва, наводилася лише приблизна оцінка – близько 100 тисяч осіб. Сьогодні в різних публікаціях даються різні цифри загальної кількості знищених у Бабиному Яру – від 70 тис. до 200 тис. осіб.

Окремою сторінкою в історії Бабиного Яру є порятунок приречених євреїв. Національний інститут пам’яті Катастрофи і Героїзму «Яд Вашем» у 1963 році затвердив критерії для отримання почесного звання «Праведник народів світу». У квітні 1989-го було встановлене почесне звання «Праведник Бабиного Яру». Першим його отримав православний священик Олексій Глаголєв (посмертно) та члени його сім’ї. Наразі 662 особи удостоєні звання «Праведник Бабиного Яру». Як правило, це цивільні беззбройні жителі окупованих територій: люди похилого віку, діти, жінки. Часто євреїв переховували великі сім’ї. Серед тих, хто отримав звання «Праведник Бабиного Яру», люди різних національностей. Вшановуючи їх, мусимо пам’ятати, що, рятуючи інших, вони ризикували своїм життям.

Радянські урядові установи після закінчення війни не проявили великого інтересу до підтримки пам’яті про трагедію Бабиного Яру. Поет Євгеній Євтушенко відобразив це в 1961 році у своєму вірші, який починається рядком: «Над Бабьим Яром памятников нет». Їх і справді не було аж до 1976 року, коли було встановлено монумент із написом «Радянським громадянам та розстріляним німецькими фашистами військовополоненим, солдатам та офіцерам Радянської Армії». Про те, що переважну більшість становили євреї, згадано не було. Лише в 1991 році, майже одночасно з розпадом СРСР, тут з’явилася бронзова менора – юдейський семисвічник, який вартує над єврейськими жертвами цього злочину. Свого власного пам’ятника отримали й цигани, і інші жертви нацистів. Зараз на території урочища Бабин Яр встановлено 25 пам’ятних знаків, серед яких і пам’ятник Олені Телізі – талановитій українській поетесі і патріотці, чия зірка погасла тут 21 лютого 1942 року.

Наталія Пугач, старший науковий

співробітник історичного музею

Кам’янського ДІКЗу

Прикріплення: Картинка 1
Переглядів: 704 | Додав: zapovidnuk1995 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Кам'янський ДІКЗ © 2024
Конструктор сайтів - uCoz