На тлі визначної події сучасної української історії – утворення помісної православної церкви України (далі – ПЦУ) – значно актуалізується регіональна хронологія становлення її базових осередків. Як ми знаємо, основним “осердям” нової церкви стали парафії Української православної церкви Київського патріархату (далі – УПЦ КП) та Української автокефальної православної церкви (далі – УАПЦ). Проте, заснування та функціонування цих православних релігійних конфесій на початку 1990-х рр. відбувалось у складних умовах, що пояснювалось як значними соціально-економічними негараздами в Україні, так і безпосереднім тиском нинішньої країни-окупанта Російської Федерації та Російської православної церкви (далі – РПЦ).

З огляду на таку ситуацію, історія утворення національних релігійних конфесій, у тому числі й на місцях, вимагає прискіпливого аналізу дослідників заради розуміння цінності появи незалежної православної церковної організації та, відповідно, важливості суспільно-політичних передумов, що цьому посприяли. Дана стаття якраз і покликана розкрити вищеназвані тенденції на терені одного із населених пунктів Кам’янського краю на Черкащині.

Першою до лав української національної православної конфесії – УПЦ КП – на території Кам’янщини долучилась громада с. Михайлівки. Цей процес, звісно, був тривалий, виснажливий і непростий у цілому.

Історія утворення Михайлівської парафії УПЦ КП невіддільно пов’язана із постаттю настоятеля сільської церкви Святого Архістратига Михаїла – отця Олександра (Нідзельського). Коротко подамо штрихи його біографії.

Нідзельський Олександр Андрійович народився 11 грудня 1967 р. у с. Лосятин Тернопільської області. Його родичі й предки в другому та третьому поколіннях були священнослужителями, монахами, церковними керівниками, тому було очевидно, що маючи такі сімейні традиції він так чи інакше пов’яже своє майбутнє із церковно-релігійним життям. Проте, наголосимо, що мету стати священиком, як самоціль, О.А.Нідзельський перед собою не ставив, оскільки на все є воля Божа.

Слід зазначити, що релігійне світобачення та мислення майбутнього очільника православно-церковної громади було б неможливим без особливої аури його рідного батьківського краю. Село Лосятин знаходиться лише за 5 км від легендарної Почаївської лаври, куди постійно сходилось (і нині сходяться) багато вірян. У сім’ї, природно, плекались церковні традиції, відзначились християнські свята, читались молитви та ін. І все це відбувалось за офіційно проголошеної політики державного атеїзму. Риторичне запитання: як могла скластися така парадоксальна ситуація?

В цьому контексті слід виокремити кілька аспектів. По-перше, населення Західної України є переважно віруючим та набожним. Ці традиції передавались із покоління в покоління, й насильницькими методами вибити віру в Бога, що практикувала радянська окупаційна влада, було просто неможливо. По-друге, територія Галичини й Волині на 20 років менше відчувала на собі жахіття комуністичної експансії. Польська держава, яка переважно володіла цими землями, не чинила такого тиску на релігійне життя українців, тому, відповідно, традиції вірування не припинились та зміцніли. Пізніше, коли у 1939 р. СРСР окупував західноукраїнські землі, вже тривала страшна Друга Світова війна, після завершення якої настала злиденна повоєнна розруха, тому якось тоді було не до церкви (тим паче, що з 1943 р. Й. Джугашвілі-Сталін офіційно дозволив її функціонування). По-третє, великий вплив на збереження релігійного життя у краї мав тривалий збройний опір націоналістів ОУН-УПА проти радянської окупації та зокрема особлива охорона ними церкви. Всі ці обставини в сукупності призвели до того, що незважаючи на офіційну заборону й різного роду гоніння, церковно-релігійна діяльність у багатьох населених пунктах Західної України, особливо сільських, де-факто існувала, хоч нібито й нелегально. Все це створило сприятливе тло для релігійно-християнського виховання Олександра Нідзельського та визначило в майбутньому його покликання.

В дитинстві та юному віці О. Нідзельський відвідував церкву, слухав службу Божу, відзначав релігійні свята, однак при цьому про духовну кар’єру ще не замислювався. Після закінчення школи він відбув до лав Збройних сил, де у складі центральних груп військ у Чехословаччині прослужив 2 роки. Після демобілізації у 1988 р., недовго пробувши вдома, юнак у наступному 1989 р. переїжджає до Черкас. Сюди ще раніше на посаду обласного благочинного тоді ще єдиної РПЦ направили його рідного дядька, архімандрита Якова (Панчука). Відповідно, О.Нідзельський вирішив виконувати послуг у храмі Різдва Божої Матері (м. Черкаси), де звершував службу архімандрит Яків. Уже на той момент, детально все обміркувавши, не раз відвідавши церкви і монастирі, Олександр Нідзельський зробив свій вибір – вирішив стати священиком. Попередній план його дій був такий: виконуючи послуг у церкві, вступити до одного із вищих духовних навчальних закладів. Але, як часто буває, не так сталося, як гадалося.

Через зміну внутрішніх і зовнішніх орієнтирів комуністичної імперії СРСР, викликаних офіційним курсом “Перебудови” М.Горбачова, з середини 1980-х рр. поволі зменшувались релігійні утиски і заборони, відбувався поступовий відхід від політики диктатури атеїзму. Особливо це стало помітно після святкування на державному рівні 1000-ліття хрещення Київської Русі у 1988 р. Після таких несподіваних “помпезних” урочистостей, з дозволу центрального партійного керівництва, фактично в більшості населених пунктів, у яких збереглися культові споруди, відновлювалась діяльність релігійних громад.

Однак відразу поставала проблема кадрів – повсюдно не вистачало священнослужителів. Хоч в СРСР і діяли всі ці роки в надскладних умовах дві духовні семінарії (у Москві та Санкт-Петербурзі), їхніх випускників було, звісно, обмаль, щоб покрити мережу тисяч парафій. На фоні таких обставин тодішній предстоятель Українського екзархату РПЦ митрополит Філарет (Денисенко) дав розпорядження здійснити рукопокладення на священицький сан послушників і учнів при церквах, відправляти їх на відновлені парафії, але з обов’язковим навчанням (заочно) у вищих духовних закладах. Саме під цей припис керівництва і потрапив О.Нідзельський. Він був висвячений у Києві наприкінці 1989 р. і вже як отець Олександр храму Різдва Божої Матері (м. Черкаси, вул. Соборна) у 1990 р. отримав направлення очолити парафію РПЦ у с. Михайлівка Кам’янського району Черкаської області, де якраз помер старий священик Леонід Гордасевич.

Взагалі історія Михайлівської парафії новітньої доби насичена і пізнавальна. Храм Архістратига Михаїла будувався у селі впродовж 1884 –1888 рр. Згодом, 1903 р., приміщення розширили. Церква була зведена у вигляді хреста з п’ятьма куполами та дзвіницею. Вона являла собою рідкісний зразок народної дерев’яної архітектури з елементами романтизму. Храм вражав своєю досконалістю, красивими і стрімкими пропорціями, довершеністю форм і симфонією пластики, гармонійно стрімким пориванням у небо купола і дзвіниці, увінчаних визолоченими кулями і хрестами, а його дзвін було чути в багатьох навколишніх селах.

Богослужіння в церкві правилось до 1920 р., коли за рішенням Михайлівської ради селянських депутатів храм закрили. Відтоді служба припинилась, хоча саме приміщення комуністи тоді не наважились чіпати. Однак ненадовго. Навесні 1935 р., у вирі жорстокої антицерковної кампанії більшовиків, тут була остаточно ліквідована православна релігійна громада. Місцеві активісти-комсомольці у кількості близько 20-ти осіб звалили з Михайлівського храму хреста, потім скинули баню, а мідний дзвін вивезли до Кам’янки на переплавку. З приміщення церкви повиносили ікони, побили вікна з кольоровим склом, пограбували та розтягли різні предмети культу. Було зруйновано також дзвіницю, з купола здерли бляху, верх розібрали до висоти стін, зелену покрівлю вшили куликами. Після варварського знищення у будівлю завезли колгоспне збіжжя, поставили віялки, перетворивши приміщення на зерносклад.

Діяльність парафії відновилась у ході нацистської окупації 1941 – 1944 рр. За свідченням сучасників, німецьке військове командування особисто клопотало щодо відкриття церкви та всіляко сприяло у її функціонуванні.

З поверненням комуністичної влади у Михайлівку місцевий храм не закрили й він продовжив працювати. Звичайно, діяти доводилось у суворих обмеженнях і за жорсткого контролю з боку місцевої влади, але релігійне життя тут все ж було, і це факт. Проводились православно-церковні служби, святкові й традиційні богослужіння, хрещення та ін. Звісно, що в понівечений (з 1935 р.) храм ходили лише окремі сміливці, люди старшого віку, або ті, кому не було чого втрачати. Партійним, комсомольцям чи держслужбовцям, школярам, однозначно, сюди дорога була закрита, якщо вони, звісно, хотіли залишитись на посадах. За церквою відповідні органи слідкували і її прихожан добре знали. Однак, попри всі ці утиски, завдяки і людям, і священикам, православна громада у Михайлівці діяла, й при цьому дуже непогано. Усі ці роки тут навіть звучав відновлений церковний хор.

З кінця 1940-х – до 1980-х рр. у храмі змінилось кілька священиків. Спочатку правив службу о. Микола (Цергалій), потім – о. Єфімій, згодом останнього замінив о. Павло (Горницький), а за ним вже був о. Олександр (Богородицький). У 1956 р. парафію очолив о. Іоанн (Ніколенко). Іван Якович Ніколенко був священиком у с. Михайлівці впродовж 25 років. За час свого тривалого “правління” йому навіть вдалось провести ремонтні роботи у храмі, до чого активно долучилось місцеве населення. У 1982 р. отця Іоанна замінив на священицькій ниві о. Василь (Плиска). Його перша освітня спеціальність – будівельник, тому за час перебування на чолі парафії він розгорнув велику модернізацію храму. Зокрема було зроблено підлогу, відремонтовано вівтар, перероблено іконостас, оббито церкву ДСП, все пофарбовано та удосконалено, лише не поставлено зруйновані куполи. Масштабні ремонтні роботи, які священик виконував своїми руками, ще й нині можна побачити у зовнішньому й внутрішньому оздобленні храму.

Наприкінці 1980-х рр. очільником парафіяльної громади замість о. Василя (Плиски) став о. Леонід (Гордасевич). Цьому священикові за відмову відречення від церкви присудили 25 років каторжних робіт на Колимі. Після повернення із заслання він, незважаючи на всі складнощі, знов пішов на службу Божу. І от, мешкаючи в Черкасах, наприкінці 1980-х рр. Л. Гордасевич почав приїжджати до Михайлівки, де його призначили священиком. У 1990 р., під час однієї з поїздок із обласного центру до села, він помер в автобусі. На місце отця Леоніда і призначили о. Олександра (Нідзельського).

Зазначимо, що зважаючи на усталене православно-церковне життя в с.Михайлівці, існування тут хору, невеликої, але стабільної кількості прихожан, традиційних для церкви богослужінь і атрибутів, можна стверджувати, що о. Олександр потрапив у сприятливе середовище для реалізації своєї місіонерської діяльності. Ще більше цьому посприяв відхід від релігійних утисків і скасування офіційної політики войовничого атеїзму. Тобто умови праці на релігійному поприщі тут склались досить непогані, лише б внутрішня державна політика допомагала своїм “попутним віянням”. Однак у цьому контексті на початку 1990-х рр. виникли величезні проблеми.

З фактичним дозволом партійного керівництва легалізувати релігійну діяльність, у 1988 р. швидко відновилась Українська греко-католицька церква (УГКЦ), в наступному 1989 р. відродились парафії Української автокефальної православної церви (УАПЦ). На цьому фоні постало питання щодо місця і ролі Українського екзархату РПЦ, від якого власне відходили парафії у нові чи відновлені релігійно-церковні організації в Україні. Найбільшим прихильником незалежного існування української православної структури РПЦ був очільник екзархату митрополит Філарет (Денисенко). Впродовж 1990 – 1992 рр. він провів велику підготовчу, організаційну, практичну та просвітницьку роботи для визнання незалежності УПЦ. Однак, звичайно, РПЦ не бажала втрачати впливу в Україні, тому коли діяльність митрополита Філарета перейшла дозволені для них межі, вище керівництво РПЦ позбавило його сану митрополита, і на Харківському соборі 27 травня 1992 р., очевидно за вказівкою з Москви, новим предстоятелем РПЦ в Україні та митрополитом Київським було обрано Володимира (Сабодана).

Митрополит Філарет не визнав рішення Харківського собору і разом із єпископом Почаївським Яковом (Панчуком), який також не був на з’їзді у Харкові, висвятили двох нових архієреїв. Всі вони, разом із представниками кліру УАПЦ, 25-26 червня 1992 р. у Києві, за ініціативою митрополита Філарета, провели Всеукраїнський Православний Собор, який і проголосив утворення нової релігійної організації – УПЦ КП. Згаданий вище єпископ Яків, який власне і був одним із творців національної православної церковної структури, був рідним дядьком Олександра Нідзельського. Звичайно, що такі родинні зв’язки, зважаючи на його сферу діяльності, не могли не вплинути на подальшу долю отця Олександра.

Тим часом в Україні місцеве керівництво РПЦ (якому на поч. 1990-х рр. надали статус митрополії з назвою Українська православна церква Московського патріархату – УПЦ МП) почало активно здійснювати вплив на парафії та священиків з метою недопущення їхнього переходу до лав УПЦ КП чи УАПЦ. Натхненним прихильником ідеї “єдності” РПЦ в Україні був керівник Черкаської єпархії РПЦ, митрополит Софроній (Дмитрук). Після проголошення УПЦ КП та зважаючи на діяльну участь у цьому процесі єпископа Якова (Панчука), як згадує о. Олександр (Нідзельський), митрополит Софроній почав тиснути на нього, вимагаючи відречення від дядька та не визнаючи законності його сану. Проте о.Олександр відмовився йти проти свого родича та наставника, зумовивши цим для себе нелегку долю. Залишаючись у підпорядкуванні РПЦ, настоятель Михайлівської парафії постійно зазнавав всіляких переслідувань з боку Черкаської єпархії, як неугодний. З ним зустрічались, проводили “профілактичні” бесіди, погрожували вислати з Михайлівки у дальні села тощо. Подібні дії продовжувались протягом кількох років на початку 1990-х. Однак, звичайно, вічно так тривати не могло.

За таких обставин, через свою щиросердність і відданість справі, о.Олександр заслужив велику повагу серед населення. Тому його паства завжди підтримувала свого настоятеля як у радощах, так і в бідах. Взагалі у Михайлівці існує повір’я: якщо священик приходить сюди, то залишається у парафії до кінця. На фоні подій, після виникнення конфліктної ситуації між керівником Черкаської єпархії Софронієм та отцем Олександром через вказану вище та інші суміжні причини, місцеві мешканці, звісно, підтримали свого священика. Вони їздили з ним кілька разів до Києва, щоб домогтися від вищого духовного керівництва залагодження цієї проблеми й недопущення подальшої ескалації конфлікту. Однак усі ці візити не приносили жодного результату. І тоді громада села, щоб остаточно розставити всі крапки над “і”, вирішила організувати загальні парафіяльні збори Михайлівки, на які запросили і митрополита Софронія. Ця подія відбулась наприкінці зими 1997 року.

Для того, щоб уникнути будь-яких провокацій, парафіяльне зібрання вирішили проводити не у храмі, а в сільському Будинку культури. Пам’ятаючи про невдалу спробу переходу Кам’янської Свято-Миколаївської парафії до лав УПЦ КП у 1993 році, коли саме Софроній відіграв чи не найважливішу роль, люди розуміли, що керівництво Черкаської єпархії не можна пускати до культової споруди. Це пояснювалось тим фактом, що клірики, скориставшись своїм духовним саном, можуть тут призначити нового настоятеля храму. Цей розрахунок, по-суті, виявився пророчим, визначивши долю зборів.

Після приїзду до Михайлівки на зібрання 5 лютого 1997 р., митрополит Софроній зі своїми підлеглими відразу вирушив у напрямку церкви. Але тут люди завчасно накинули на всі двері замки й, зустрівши “почесну делегацію”, запросили всіх до Будинку культури. Єпархіальні очільники повідомили, що такі збори у світському приміщенні є нелегітимними і відмовились іти до людей. В результаті парафіяльне зібрання провели без обласного керівництва, що в принципі не завадило визначити давно очікуване рішення.

Думка про приєднання до Української церкви визрівала у михайлівчан уже давно. Особливо дошкульним питанням у цьому контексті була мова богослужіння, яка в храмах РПЦ була церковнослов’янською. Ситуація із Софронієм та його ігнорування думки людей ще більше посприяло прийняттю остаточного рішення. Як наслідок, голосами 500 “за” і 3 – “проти” сільська громада Михайлівки проголосила перехід православно-церковної парафії до УПЦ КП.

Після такого рішення о. Олександр поїхав до Києва, де зареєстрував громаду, відмітився у Черкасах в єпархіальних органах та вніс відповідні зміни в статут храму. Згодом він отримав офіційний наказ від митрополита Філарета про нове призначення настоятелем парафії Святого Архістратига Михаїла у с. Михайлівка. Саме таким чином на теренах Кам’янського району офіційно виникла перша парафія УПЦ КП.

Звичайно, що після утворення української національної релігійної громади з боку представників РПЦ (УПЦ МП) та під їхнім впливом почалися різного роду цькування та конфлікти. Серед населення стали поширюватись міфи, що нібито УПЦ КП – це католики, що в Михайлівській церкві винесуть ікони, змінять всі книги, стануть проводити богослужіння українською мовою (що в цьому протизаконного – невідомо), а о. Олександр замість хреста на шиї буде носити якийсь “медальйон”. На фоні такої небилиці трапився один конфуз. Священик поїхав у с. Куликівку для відспівування покійника. Коли він одягався у свою ризу, місцеві бабусі почали прямо “витріщатися”, очікуючи, що ж він все-таки одягне на шию. Звісно, як годиться православному священику, накинувши хреста, о. Олександр повернувся до жіночок і сказав: “Ніякого “медальйону” на мені не шукайте. Якби він на мені був – це означало б, що я єпископ, і на такій процесії ви мене точно не побачили б”.

Ледь не “вовком”, вороже і до примітиву відсторонено ставилися до о.Олександра і його парафії священики РПЦ (УПЦ МП). Михайлівську церкву, коли якимось чином сюди заїжджали, як говорить о.Олександр, вони обминали десятою дорогою, а помічаючи настоятеля храму – показово відвертали голову, навіть не усвідомлюючи, що саме себе вони виставляють на сміх. Очільник Михайлівської парафії дав чітку вказівку – ніколи не питати людей у храмі про їхню конфесійну приналежність. Більше того, він був завжди готовий надати можливість представникові РПЦ провести в церкві богослужіння. Але, звичайно, ніхто з них на це чомусь не згоджувався.

Чи то так збіглося, чи так було потрібно, але вже невдовзі після переходу до Київського патріархату Михайлівський храм відновив свою повноцінну композиційну побудову – на церкві встановили купол. Як було сказано раніше, цей православний архітектурний атрибут було знято у 1935 р. у ході проведення комуністами антирелігійної кампанії. Відтоді у переробленому на зерносклад храмі з’явилось тимчасове покриття, яке поступово перетворилось на постійне. Розмови про відновлення “даху” на будівлі велися ще з кінця 1980-х рр., але далі слів справи не доходили. З призначенням настоятелем парафії о. Олександра ситуація поволі зрушилася з місця.

Спочатку він звернувся до свого єпархіального очільника Софронія (на той час вони були ще в одній конфесії), який знався на архітекторській справі. Але, як і його попередники, о. Олександр отримав лише обіцянки. Потім настоятель парафії консультувався щодо цього питання вже з обласною світською владою. Але складений чиновниками кошторис робіт був просто не підйомним – 25 000 руб. Далі, коли почались конфлікти на фоні становлення української національної релігійної громади, процес теоретичної підготовки дещо сповільнився, хоча і не припинився.

Після переходу Михайлівської парафії до лав УПЦ КП й остаточного завершення періоду релігійної невизначеності питання відновлення купола на церкві знову активізувалось. Отець Олександр звернувся щодо цієї проблеми до черкаських архітекторів. Однак після обстеження храму вони зробили невтішний висновок: дерев’яна церква (будівля була саме з цього матеріалу) не витримає нової надбудови. Але о. Олександр не впав духом і почав шукати нові шляхи. Через О.Гевела (власника пилорами) та В.Туза він вийшов на будівельну бригаду із Галичини. Ці люди приїхали до Михайлівки, зробили відповідні заміри й визначили загальний фронт роботи. Всі розрахунки й побажання вони виклали настоятелю парафії.

Зрозумівши можливість і реальність досягнення кінцевої мети, о. Олександр попросив допомоги в людей. І, незважаючи на скруту 1990-х рр., більшість людей не залишилось байдужими. Через сина михайлівчанина Івана Нечипоровича Овсієнка, який був командиром військової частини, домовилися про вантажівку, котра перевезла дошки і балки. Цю сировину обрізали і постругали на Кам’янському спиртзаводі, про що, звісно, також завчасно домовились. Пальне на всі транспортні роз’їзди оплатив Михайлівський колгосп під керівництвом М.Г.Ковтуна. До всього цього долучились прості мешканці, які копійка до копійки вносили пожерти. В 1997 р. були великі проблеми з коштами, але на храм михайлівчани віддали останнє. Зокрема, з дворів зібрали картоплю, яка тоді добре вродила, і продали на базарі. На отримані від продажу гроші утримували майстрів, які біля церкви клепали купол. Врешті-решт у грудні 1997 р. омріяний і вистражданий роками сферичний дах, який задля безпеки зробили легшим (5,5 тонн), аніж потрібно для такої конструкції, був готовий.

Однак з першого разу купол на храм, на жаль, не встановили. Стріла на крані вантажівки Кам’янського спиртзаводу була закороткою, щоб вмонтувати новий дах. Зважаючи на це, через голову Черкаської ОДА А.С.Даниленка із заводу “Азот” прислали більшу автівку з краном. Як наслідок, 25 грудня 1997 р. новий купол таки було вмонтовано. По суті, ця подія ознаменувала офіційне відновлення храму Святого Архістратига Михаїла (УПЦ КП). Надалі (й понині) церва, завдяки громаді на чолі з о.Олександром, постійно оновлюється і модернізується, перетворившись на одну із візитівок Кам’янського краю.

Різні благодійники і сьогодні продовжують оздоблювати церкву із середини. Зокрема, у листопаді 2019 р., завдяки небайдужим мешканцям – Іщуку Миколі Миколайовичу та Борису Сергію Олексійовичу – у храмі Архістратига Михаїла під куполом були оббиті позолотою картини.

У 1990-х роках, після того, як у 1989-му офіційно відродилася УАПЦ, у Кам’янському районі почали відновлюватися православні парафії, закриті тут ще у 1930-х рр. Так, зокрема, почали діяти Кам’янська Покровська, Тимошівська, Лузанівська та Вербівська православні громади (останні дві перейшли з лав УПЦ МП). Однак на початку 2000-х рр. ситуація змінилась. Очевидно, що через брак вищої ієрархії УАПЦ на Черкащині, відсутність сталого зв’язку з центральним керівництвом і водночас інтенсивним та плавним розвитком УПЦ КП, постала ідея об’єднання українських національних церковних громад в одну течію. Принципових розбіжностей між парафіями УАПЦ і УПЦ КП не було, вони пропагували українську православну ідеологію, тому, в умовах переважаючої кількості церков РПЦ, об’єднання було просто необхідним для загального розвитку та координації зусиль. Як наслідок, у результаті великої підготовчої та ідеологічної роботи, що здійснила матушка Олександра Решетняк (дружина покійного о. Олексія – настоятеля Свято-Миколаївської парафії у Кам’янці), за сприяння о. Олександра всі вищезгадані парафії перейшли до лав УПЦ КП. Відповідно, О.Нідзельський, за наказом вищого духовного керівництва, став благочинним (координатором парафій) УПЦ КП у Кам’янському районі. Наприкінці 2000-х рр. до УПЦ КП долучилась парафія у мікрорайоні “Чмижина” у Кам’янці, а у 2015 р. – парафія с. Ревівки.

Всі означені громади (у загальній кількості 7 парафій) з 2019 р. офіційно ввійшли до складу новоутвореної помісної Православної Церкви України. Відповідно, о. Олександр став благочинним уже єдиної ПЦУ. Однак він проводить богослужіння не лише в рідній Михайлівці, а і у с. Вербівці та с. Лузанівці. З 2017 р. з Лузанівки виїхав отець Степан, який обслуговував і сусідню Вербівку, тому доводиться о.Олександру, щоб задовольнити релігійні потреби віруючих, періодично виїжджати й туди. Взагалі нині на 7 парафій ПЦУ є лише 3 священики. Так, настоятель храму Святих Рівноапостольних Петра і Павла (м. Кам’янка) Давид Чікаідзе (прибув сюди за направленням у 2013 р.) обслуговує власне свою та парафію с. Тимошівки, а очільник Кам’янської Покровської церковної громади Петро Скіцка (у Кам’янці з 2003 р.) проводить богослужіння у рідному йому храмі Покрови Пресвятої Богородиці, у мікрорайоні “Вокзал” та у с. Ревівка.

Такою була історія становлення і розвитку першої православно-церковної парафії УПЦ КП (нині – ПЦУ) в Кам’янському районі. Як бачимо, шлях до утворення національної релігійної громади був досить непростим, супроводжуючись різними штучно нав’язаними ідеологічними перепонами міжконфесійного характеру та міждержавного за суттю змісту. Перехід Михайлівської парафії до лав КП був би, звісно, неможливим і без постаті її настоятеля цього періоду – отця Олександра (Нідзельського). Завдячуючи його старанням та всіляким наполяганням цей процес мав позитивне завершення. Однак, звичайно, без активної громадської позиції мешканців с. Михайлівки поява українського національного релігійного осередку в населеному пункті не відбулася б. Тому саме завдяки небайдужим людям та їхній підтримці свого священика у Михайлівці з’явилась національна церковна парафія. В цьому контексті дуже доцільно звучать слова з Євангелія, які часто повторює о. Олександр: “Марно старається господар, коли не Бог будує, а він!” Так, саме з допомогою вищих духовних сил у Кам’янському краї утворилась істинна українська православна парафія.

Олександр Мушта,

Кам’янський заповідник