Протягом останніх шести років Україна втрачає своїх найкращих синів і дочок у боротьбі з російськими окупаційними військами на Донбасі. Кількість загиблих героїв уже вимірюється тисячами осіб.

Не обійшла ця трагедія і Кам’янського краю. Впродовж 2014 – 2016 рр. вже 5 захисників України з Кам’янки і сіл району знайшли на полях боїв свій вічний спокій. Зокрема, 29 серпня 2014 р. у с. Новокатеринівка, Старобешівського району, Донецької області загинув наш земляк Олексій Погорілий. На момент смерті йому виповнилось лише 19 років.

Олексій Валерійович Погорілий народився 30 березня 1995 р., в с. Ребедайлівка, Кам’янського району, Черкаської області. З дитинства Олексій займався спортом, зокрема йому подобався волейбол та футбол, він завжди приймав участь у всіх інших змаганнях. Навчався Олексій непогано, був хорошистом, вирізняючись старанністю та відповідальністю. Його ж клас відзначався дружньою атмосферою, де учні завжди намагалися підтримувати один одного.

За своїм характером Олексій був схожим на маму. Вона виростила сина справжнім чоловіком – ввічливим, щирим, відповідальним, який нікого в житті не міг скривдити. Якості цього юного хлопчини можна перераховувати нескінченно. Зі спогадів його першої вчительки Катерини Володимирівни Бичок: “Він настільки всім переймався і брав до душі, що навіть в 9-му класі міг заплакати...”. Із цих слів ми розуміємо як могло бути важко таким хлопцям на війні, де потрібно виконувати бойові накази, проявляти жорсткість, цілеспрямованість та бути готовим вбивати ворога.

Після закінчення 9 класів Ребедайлівської ЗОШ Олексій поїхав здобувати освіту в Кропивницький ліцей-інтернат з поглибленим вивченням іноземної мови. Завершивши навчання у 2012 році, тут же юнаку запропонували піти на контрактну службу до Збройних Сил України. Після недовгих роздумів О.Погорілий погодився. Зазначимо, що про проходження служби у війську сином його мама дізналась не відразу, а вже після підписання контракту.

Олексій дуже хотів служити у війську. Це йому подобалось і він бажав пов’язати своє життя із військовою кар’єрою. Він був дуже гарний у формі, що гармонійно доповнювало його зовнішні характеристики – високий, стрункий, спортивної статури юнак. Йому дуже пасував камуфляжний одяг, на якому вирізнялись його блакитні очі.

Всі ці причини визначили подальшу, на жаль, таку недовговічну та трагічну долю О.Погорілого

Олексію спочатку запропонували проходити військову службу в Харкові,де він мав стати механіком в одній з частин. Така пропозиція була обумовлена тим фактом, що юнак гарно розбирався у техніці та різних автівках. Але перспектива постійно крутити мотори не обнадіяла хлопця і він відмовився, розуміючи, що здатен на більше. Це рішення стало виправданим, так як згодом Олексій підписав контракт на службу в 17-ту танкову бригаду (м.Кривий Ріг).

Майже як через рік після підписання контракту, 27 листопада 2013 року, О.Погорілого мобілізували до лав Збройних сил України для проходження вже строкової служби. Тобто, статус “контрактника” він змінив на “призовника”. Саме як мобілізований у складі згаданої 17-ої танкової бригади з липня 2014 року, після вторгнення російських військ в Україну, Олексій став учасником воєнних дій Донбасі з окупантськими зайдами. Його військова частина нумерувалась під шифром “3283”, де він служив на посаді “старший солдат”.

Вже коли наш герой був на Сході України, захищаючи Батьківщину від російського вторгнення, він зателефонував додому й сказав: “Ви говорите, що ми живемо в далекому селі, а ви навіть і не уявляєте як гарно в нашій рідній Ребедайлівці, порівнюючи з вистріляним донецьким степом, де одні лише соняшники...”. Зазначимо, що родинний будинок О.Погорілого побудований в мальовничому місці на схилі гори біля яру, де поруч знаходяться левади. Звідси відкривається прекрасний краєвид на місцевість. Як бачимо, красу рідних теренів часто можна оцінити лише на чужині за сотні кілометрів від батьківських земель.

Після нетривалого перебування 17-ої танкової бригади у районі Донецька у серпні 2014 р., О.Погорілого з побратимами направили до Іловайська. Зазначимо, що не всі солдати із цієї бригади потрапили туди, бо банально не вистачило машин, щоб їх перевезти. Але, оскільки Олексій дуже добре ремонтував техніку, місце йому забронювали заздалегідь, бо на війні такі хлопці безцінні.

В Іловайську 17-а танкова бригада приймала активні дії у військовому зіткненні з російськими загонами. Олексій Погорілий, паралельно із ремонтом техніки, що було для нього додатковим заняттям, офіційно числився на посаді “старший стрілок” на Бойовій машині піхоти (БМП). Один цікавий факт: в Кривому Розі Льошу чекала його дівчина Катерина і на своєму БМП він з побратимами написав фарбою “Катюша”. На жаль, дівчина свого хлопця з війни так і не зустріла.

24-25 серпня, у розпал військових дій під Іловайськом, Олексій передзвонив своїй подрузі дитинства Валі (донька Катерини Володимирівни) і сказав: “Якщо я виживу, то одразу піду до церкви, на мені скільки гріха, що я просто не можу…”. З цих слів очевидно, що хлопець уже бачив смерті та вбивав ворогів. “Це був єдиний випадок коли Льоша так говорив, до цього він жодного разу не скаржився” – згадує Катерина Володимирівна. Як бачимо, О.Погорілому було дуже важко на душі. Цей дев’ятнадцятирічний хлопчина, який і тварин не міг образити, щирий, завжди усміхнений, переступив межу гуманності та через потребу захисту своєї країни й інстинкт самозбереження, знищував ворога. Він навіть в страшному сні не міг уявити, що його військова кар’єра стане такою кровавою.

Нагадаємо, що після завершення Революції Гідності 2013/2014 рр. й втечі з України В.Януковича, на Донбас вторглися російські війська та їхні найманці-бойовики. Зокрема, були захоплені східні частини Донецької та Луганської областей, великі міста Слов’янськ, Краматорськ, Донецьк, Луганськ, Горлівка, під загрозою перебувало і м.Маріуполь. Але у квітні-травні 2014 р. українські військові почали звільнення Донбасу, в результаті чого окупантів вигнали з Маріуполя, Слов’янська, Краматорська та інших міст. Впродовж червня-липня наступ українських збройних сил продовжився.

Іловайськ розташований за 40 кілометрів від Донецька і за 12 кілометрів від траси Н-21 – це головна артерія, яка сполучає Луганськ з Донецьком. Також місто було важливим залізничним вузлом.

10 серпня 2014 року українські герої почали операцію зі звільнення Іловайська. Після того, як війська пішли в наступ на Іловайськ у Донецькій області, Росія відправила на Донбас 8 батальйонно-тактичних груп кадрових російських військових (23-24 серпня). Сили противника переважали в 17 разів. Наші хлопці опинилися в кільці ворога. З боку Росії було запропоновано нашим воїнам вийти без зброї так званими гуманітарними “зеленими коридорами”. Зранку 29 серпня колони українців почали виходити з Іловайська і були підступно розстріляні російськими військовими. У цих боях загинуло 366 українських воїнів, 429 – отримали поранення, 300 – потрапили у полон. Але це лише за офіційними даними. Насправді ж, очевидно, число жертв в рази більші.

Після оточення російськими збройними формуваннями українських військових під Іловайськом і подальшим, як виявилось брехливим домовленостям щодо наданням нашим захисникам “зеленого коридору”, почався хаотичний відступ. Солдати із 17-ої танкової бригади пішли маршрутом через с. Новокатеринівка збоку хутора Горбатенко. Там було голе поле, де солдатам просто нікуди було сховатись. Навіть соняшників поруч росло обмаль, тому у разі обстрілів військові були приречені. Частина хлопців із 17-ої бригади ховались за транспортом, але такий “захист”, звісно, був дуже оманливим. Наступний розвиток подій це яскраво підтвердив.

Під час маршу 29 серпня 2014 р., артилерійський заряд із “Граду” влучив в колону військової техніки. Частина БМП та автомашин були повністю зруйновані, інша частина – “обмежилась” повідбиваними баштами й іншими пошкодженнями. “Катюша” на диво майже вціліла, лише гусінь в неї була збита. Людський екіпаж також не зазнав великих втрат. Майже всі залишились живі. Всі, окрім єдиного – Олексія Погорілого. За спогадами воїна Віталіка (“Дєда”), який був найстаршим серед них – 29 років, – якого контузило під час боїв у Іловайську: “Коли “гради” стріляли, хлопці почали вибігати з БМП, а Льоші осколком відірвало стопу. Я його відтяг і потім відбіг недалеко, але коли повернувся його вже не було”.

2-го вересня 2014 р. тіла 88 загиблих у “Іловайському котлі” було привезено до запорізького моргу. Всіх їх поховали як “невстановлено загиблих” у Запоріжжі на Кушугумському кладовищі. Інших солдатів, які залишились живими під час бою, силами Червоного Хрестата волонтерів було евакуйовано.

Льоша нікому з рідних не говорив, що він в Іловайську. Ще напередодні цих трагічних подій він розмовляв з рідними, а вже наступного дня не вийшов на зв’язок. Коли повсюдно стало відомо про трагедію під Іловайськом і розпочались пошуки загиблих, рідні Олексія нарешті дізнались, що 17-та танкова бригада приймала активні дії в цих боях. Відповідно, стало зрозуміло, що з хлопцем могло статися найстрашніше.

Взимку 2014-2015 рр. волонтери ще працювали в пошуках загиблих та зниклих безвісти, але вже весною 2015-го пошукові роботи заборонили. Зазначимо, що весь цей час в 17-ій танковій бригаді Олексій Погорілий числився як безвісти зниклий.

Деякі волонтери та військові, не зважаючи на заборони, продовжували шукати учасників бою під Іловайськом. Тривалий час рідним Олексія говорили, що він не ідентифікований як загиблий, що ведуться пошуки, що солдат перебуває у статусі “зниклий безвісти”. Потім рідним сказали, що їхній син може бути в полоні. Були випадки, що зниклих під Іловайськом знаходили через кілька місяців. Все це підживлювало надії, що Олексій все ще може бути живим. Але подальший розвиток подій, на жаль, розвіяв всі мінімальні позитивні очікування.

23 лютого 2015 року військова прокуратура відкрила кримінальне провадження щодо загибелі старшого солдата 17-ої танкової бригади Збройних Сил України Олексія Погорілого. Це було зроблено на підставі аналізів зразків ДНК із захоронень в загальній солдатській могилі, що і виявило останки ребедайлівського воїна. Вже в серпні 2015 року, до роковин його смерті, мамі повідомили, що згідно повторного аналізу ДНК співпадіння з тілом, похованим на Кушугунському кладовищі в Запоріжжі становить 99.999.

Через рік після загибелі – 31 серпня 2015 року – вночі у с.Ребедайлівку привезли в цинковому гробу героя, який визволяв Україну від російських загарбників. До автотраси його пішли зустрічати рідні і молодь, а шлях бійця до рідної домівки освітили свічками. Зустрічали Олексія живим коридором: люди вишикувались на колінах і стиха плакали проводжаючи до будинку.

На похорони приїхали його друзі, знайомі та військові побратими. Був тут і хлопець, якого під час виходу з Іловайська підібрала 17-та танкова бригада, а Олексій йому надавав першу медичну допомогу. Всі були з живими квітами, всі прийшли, щоб провести в останню дорогу свого земляка, героя Олексія Погорілого. Йому було всього лише 19 років. Зловісна війна вмить забрала усі його мрії, надії та назавжди розлучила зі своїми рідними...

14 жовтня 2016 року в День Захисника України відбулось відкриття меморіальної дошки на Ребедайлівській ЗОШ, в якій навчався Олексій. Дошка була виготовлена за кошти сільської ради. Ще одна меморіальна табличка встановлена і в Кропивницькому ліцеї, де навчався О.Погорілий. Крім нього, там навчалось ще троє героїв, які загинули у боях з російськими загонами на Донбасі.

Ще й досі багато хто з близьких не може повірити, що Олексій загинув. Їх обнадіює той факт, що перший аналіз ДНК виявив співпадіння лише 32.86%. Тому вони і зараз продовжують чекати та надіятись на повернення воїна.

А скільки ж іще подібних випадків трапилось та й нині трапляється у часи новітньої російсько-української війни? Скільки тисяч захисників загинули, захищаючи рідну землю та знайшли вічний спокій на різних кладовищах України? Скільки з них неопізнані рідними і поховані під номерами? Ці питання відкриті й нині.

Перед армією Льоша взяв додому дві собачки. Одного разу його мамі приснився сон, де син говорить до неї, щоб вона нікому не віддавала цих домашніх улюбленців, бо як він повернеться дуже хоче їх знову побачити. Ці песики зараз живуть у бабусі Олексія у рідній Ребедайлівці, щоправда господаря свого вони так і не дочекалися.

Олексій є справжнім сином свого народу, палким патріотом, який у важкий для всієї країни час, не роздумуючи і усвідомлюючи відповідальність перед батьківщиною і родиною, віддав своє молоде життя за мирне небо над головою, за дитячий сміх, за те, щоб ми могли провести чергову ніч в затишних оселях, у теплих ліжках. Він воював за нашу вільну, суверенну, незалежну Україну. Тож не забуваймо його подвигу! Вічна пам’ять! Герої не вмирають!

Людмила Юзько, науковий співробітник музею О.С.Пушкіна і П.І.Чайковського Кам'янського заповідника