21 листопада до Кам’янки завітав зі своєю новою поетичною збіркою «І.Де.Я.» поет з Южноукраїнська Миколаївської області Олександр Кучеренко (літературний псевдонім Сашко Обрій). На зустріч з письменником до історичного музею Кам’янського державного історико-культурного заповідника завітали старшокласники з місцевих ЗОШ №2 та №3 разом з педагогами, а також кам’янчани, закохані в поетичне слово.

     Збірка «І.ДЕ.Я» складається з трьох розділів: насІння, ДЕрево та Яблуко (і + де + я). До першої частини («Насіння») увійшли кращі редаговані вірші з дебютної книги автора «Абетка юності». Другий розділ («Дерево») вміщує переважну більшість римованих творів, написаних Олександром за останні два роки. Третій розділ («Яблуко») складається з верлібрів.  Книга наповнена урбаністичними сюжетами, які переплітаються з образами природи. Це підкреслює і дизайн збірки – на розвороті зображена варіація фрагменту картини Мікеланджело Буонаротті «Народження    Адама» – дві руки тягнуться одна до одної. Одна уособлює технократичний світ, друга – природу. Тож основна авторська ідея книжки полягає в тому, що людина постійно шукає свій шлях між двома варіантами розвитку цивілізації.

     Цікавим було спілкування з Олександром. Відповідаючи на питання, він розповів, що його життя пов’язане з южноукраїнською атомною електростанцією, на якій поет працює і навіть присвячує своїй роботі вірші. За першу поетичну збірку «Абетка юності» його було удостоєно Всеукраїнської літературної премії імені Василя Симоненка, яку письменник отримав минулого року в Черкасах. Згодом його прийняли до лав Національної спілки письменників України. З того часу Олександр Кучеренко частенько відвідує Шевченків край, який полюбив усією душею. До того ж, Черкащина – батьківщина його предків. 

Поезія Сашка Обрія насичена різноманіттям тем, образів, а також оригінальною авторською філософією. Його творчість по-справжньому сучасна і чоловіча.

Розсипався я. 
Надвоє, — як сніп, 
що випав із рук. 
Наче сніжна лавина, 
що мчить крізь хребти 
назустріч весні. 
Як світ — розчахнувся
на дві половини.

Роздвоївся я, 
як стиглий кавун, 
що тріснув навпіл, 
(знову зрадили руки). 
В розвої сія́нь 
свою рокову 
зорю не зустрів —
уладнала би рухи.

Тоді б я не впав, 
не тріснув би я 
і світу б за двох 
не мав звітувати. 
«То їдьмо в Непал! 
А там — абияк...» —
Товариш замовк, 
як удосвіта — ватри.

Та кожна з моїх 
обох половин 
як звикла — жила, 
окремо від тіла: 
тихіше змії 
й мишей польових 
одна з них — зола, 
що на згарищі тліла.

У наймити йшла 
за книш і за гріш. 
Своїх «півдуші» 
зрікалась за безцінь. 
Вдягала бушлат, 
рушала на гріх. 
Панове, душіть 
найхтивішу з бестій!

Та ще п'ятдесят 
відсотків мене 
мене не зреклись 
(ба, під страхом повішань!) 
Усе, що досяг: 
найкращі з манер, 
«тепер» і «колись» —
все до дріб'язку — 
віршам!