Кам'янський державний історико-культурний заповідник
Вт, 21.11.2017, 08:10
Меню сайту

Форма входу

Пошук

Календар
«  Серпень 2015  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

Архів записів

Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 68

Наші друзі

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Календар свят
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Кам'янська районна державна адміністрація Міністерство культури України Управління культури Черкаської ОДА
Кам'янка 
Головна » 2015 » Серпень » 12 » АПОСТОЛ ДОБРА І ЛЮБОВІ
20:32
АПОСТОЛ ДОБРА І ЛЮБОВІ

До 150-річчя Андрея Шептицького

 

   Серед численного загалу ювілеїв, святкових і урочистих дат 2015 р. помітно виділяється одна яскрава пам’ятна подія. 29 липня виповнилося 150 років з дня народження визначного релігійного діяча, громадського поборника і мецената,одного з лідерів українського національно-культурного руху І пол. ХХ ст. Андрея Шептицького. “Духовний батько” українського населення Галичини і Прикарпаття мав насичений життєвий шлях, наповнений багатьма турботами і небезпеками, що постійно супроводжувало банальне для сучасності, але сміливе для тієї епохи кредо діяльності, обране владикою Андреєм – всебічне служіння українській нації. На цьому поприщі А.Шептицький зробив чимало, багато з чого стало національним надбанням України, що ми з гордістю й до цього часу представляємо всьому світові.

         Народився майбутній митрополит у 1865 р. у с.Прилбичі (Львівщина). Батько – Іван Шептицький – назвав сина на честь відомого князя Галицько-Волинської держави – Романа Мстиславовича. Саме цим світським ім’ям –   Роман – хлопця нарікатимуть понад 20 років до постригу в ченці.

         Український рід графів Шептицьких був дуже давнім і відомим у Галичині. Право на шляхетство вони отримали ще у 1284 р., з часом набувши значні маєтності й матеріальні цінності. Однак згодом, рід повністю сполонізувався і покатоличився, перетворившись на впливових магнатів Австрійської імперії. Як же сталося, що за таких несприятливих обставин зумів вирости палкий захисник українства? На це були свої вагомі причини.

         Хоча в сім’ї розмовляли французькою і польською мовами, домінувала католицька церковна традиція, Шептицькі ніколи на відмовлялися від свого українського коріння. На стінах родинного маєтку у Прилбичах висіли портрети видатних представників роду Шептицьких, багато з яких були відомими громадськими, політичними діячами, очільниками греко-католицької і римо-католицької церкви, управителями і меценатами. Про них з гордістю розповідав Роману його батько, не заперечуючи і не приховуючи їх істинного українського походження. Шептицькі, на щастя, не були повністю асимільовані у польський культурний простір, але це аж ніяк не означає, що вони були, сучасним словами, патріотами України. Інформація про славних предків подавалась у контексті загального ознайомлення, не нав’язуючи ідеї відновлення чи повторення їх шляху, особливо діячів українського національного руху. Іван Шептицький прагнув, щоб його діти, в тому числі й Роман, стали управлінцями й адміністративними керівниками Австро-Угорської монархії, що цілком відповідало їх статусу і статкам. Тому вибір у бік русинської (української) традиції, який зробить пізніше Роман, буде свідомим, виваженим й одноосібним, що відповідало його особистим світоглядним пріоритетам.

         Свідомим кроком був і перехід до лав греко-католицької церкви. Взагалі, заможні й прості селянські родини того часу приділяли велику увагу релігійному вихованню дітей. У сім’ї Шептицьких цим займалася мати – Софія Фредра. Саме мати прищепила малому Роману любов до Бога, навчила молитов та інших християнських традицій. Софія Фредра відзначає, що Роман ще з юних літ дуже перейнявся духовно-набожним світоглядом, ревно дотримувався християнського обряду і вже тоді забажав стати священиком. Вже знаючи з розповідей батька про своїх предків, які були очільниками Української греко-католицької церкви, відчуваючи поклик душі й серця Роман зрозумів природну потребу повернутись до батьківської віри.

         Звичайно, що ані свого українофільського, ані духовного потенціалу Роман Шептицький не зміг би реалізувати без міцного освітнього підґрунтя. Початкову освіту він здобув удома, згодом навчався у Краківській гімназії, далі – в Краківському і Вроцлавському університетах, після закінчення яких отримує науковий ступінь доктора права. Та цього виявилося замало і невдовзі він успішно студіює філософію і богослов’я в університетах Риму, Відня, Кракова і Мюнхена. Тобто, за сучасними мірками, він мав 3 вищі освіти. Крім цього, майбутній владика чудово опановує мистецтво красномовства, досконало вивчає іноземні мови (польська, німецька, латинська, грецька, французька, церковнослов’янська, іврит, італійська), проявляє таланти організатора і керівника тощо. Все це значно посприяло у розгортанні в подальшому великої суспільно-релігійної і просвітницької роботи в Галичанській Україні.

         Роман Шептицький цілеспрямовано обрав духовну “кар’єру”, щабелі ієрархії якої він долав з неймовірною швидкістю. Вже у 18-річному віці він повідомив сім’ю про намір вступити до монастиря Східного (греко-католицького) обряду. Не сказати, що це була шокуючи новина, але, однозначно, такий хід подій явно не входив до очікувань батька, тому було вирішено, що Р.Шептицький опанує вищі студії, а вже згодом сам вирішуватиме свою долю. Іван Шептицький надіявся, що син у ході навчання, під час спілкування з однолітками, впродовж численних подорожей європейськими країнами опанує себе, змінить орієнтири, обере світську професію і стане тим, ким його хочуть бачити інші. Але все сталось навпаки. В процесі навчання Роман ще більше зміцнився у власних релігійних поглядах, зрозумів своє покликання, остаточно переконався у правильності обраного життєвого шляху. Особисте благословення від папи Римського Лева ХІІІ закріпило цей природний порив. 28 травня 1888 р. Роман Шептицький відбуває до Добромильського монастиря отців Василіян.

         Не зважаючи на аристократичний титул, Р.Шептицький не цурався чорної роботи, жорстких побутових умов, різних випробувань тощо. Він щиро й віддано молився Богу, намагаючись будь-яким чином бути потрібним. Вже невдовзі настоятелі монастиря помітили його наполегливість і щирість, скоротили термін випробування до одного місяця і опісля здійснили обряд постригу в ченці. В чернецтві Роман Шептицький отримує ім’я “Андрей”. Саме під цим ім’ям він і входить в історію.

         Освіченість, ерудованість, бажання, тяжка клопітка щоденна праця виділила молодого ченця серед інших і посприяла стрімкому релігійно-управлінському сходженню. У 1892 р. Андрей Шептицький був висвячений у священики, згодом він стає помічником настоятеля Добромильського монастиря і бібліотекарем, а невдовзі після цього – ще й керівником молодих монахів монастиря. Тут, звичайно, він проявляє себе лише з позитивної сторони, що призводить до наступних духовних призначень. У 1896 р. А.Шептицький стає ігуменом Свято-Онуфріївського монастиря у Львові, а ще через 3 роки – Станіславським (суч. Івано-Франківськ) єпископом. За 5 неповних років, проведених на цих посадах, Андрей Шептицький здійснив велику просвітницько-практичну роботу: своїми щирими й натхненними молитвами повертав людей до духовності й віри, почав масово видавати місіонерські журнали релігійної тематики, активно відвідував свої парафії, говорив з людьми, значно підвищуючи свій авторитет і греко-католицької церкви в цілому. Коли у 1900 р. помер Галицький митрополит Ю.Куїловський всі знали, хто має зайняти його місце. Так і сталося. У січні 1901 р., у надзвичайно святковій і урочистій обстановці, у Львівському кафедральному соборі Святого Юра  відбулося висвячення  нового Галицького митрополита – Андрея (Роман Марія Олександр) Шептицького.

         Попри свою значиму працю й позитивні відгуки від людей і громадськості значна частина українських національних кіл Галичини з недовірою поставилася до призначення Андрея Шептицького. Всі знали, що не зважаючи на заслуги попередників, рід Шептицьких сполонізувався і покатоличився, ставши опорою режиму цісарської Австро-Угорщини та домінуючих на Галичині польських еліт. Знаючи, що чи не єдиною силою, котра плекає український національний дух та на яку не можуть вплинути була греко-католицька церква, висувалось твердження, що А.Шептицький – польський агент, який покликаний із середини знищити уніатську церковну структуру українців Галичини. На щастя, ця теза виявилась помилковою. Більше того, чи не у найгіршій ситуації від свого українського вибору опинився сам Шептицький. Наведемо такий приклад. Молодший брат митрополита Стефан був відомим військовим діячем Австро-Угорської імперії, згодом – генерал польської армії. Він не сприймав вибір брата, був апологетом ідеї “Великої Польщі” і тому при зустрічі з Андреєм Шептицьким принципово не говорив українською мовою, хоча і знав її. В той же час, владика Шептицький, не бажаючи задовольняти апетити Стефана, відмовився говорити з ним польською. Компроміс був знайдений “по-Соломонівськи”: при зустрічі брати розмовляли французькою мовою. Як бачимо, А.Шептицький український національний рух ставив вище, ніж будь-що інше.

Після обрання митрополитом Андрей Шептицький чи не відразу розгорнув велику духовно-місіонерську і культурно-просвітницьку національно-орієнтовану діяльність. За сприяння митрополита було відкрито: Національний музей у Львові (1905 р.), де були зібрані кращі пам’ятки іконостасу України і Європи, картини і скульптури, інші художні цінності; Львівську Народну лічницю (1903 р.), яка згодом перетворилась на шпиталь європейського рівня;  школи садівництва і хліборобства, заповідник кедрових лісів, курорти та ін. Також за ініціативи А.Шептицького була реорганізована Львівська духовна семінарія, відкриті семінарії у Станіславі і Перемишлі. Ці заклади масово і якісно стали готувати священиків, найздібніших з яких владика за свій кошт відсилав закордон на навчання. Крім цього, Андрей Шептицький запросив до себе чернечі ордени з Бельгії, Голландії, Центральної Європи, які прийняли греко-католицьку віру, вивчили українську мову й віддано служили на благо церкви. Знаючи про великий потік емігрантів із Західної України, митрополит відвідує європейські країни, США і Канаду, заснувавши тут греко-католицькі вікаріати і направивши сюди єпископів і священиків. Такі дії масштабно піднімали авторитет греко-католицької церкви, митрополита Шептицького та українського населення, яке він, власне, і представляв на міжнародній арені.

         Андрей Шептицький всебічно підтримував український національний рух, захищав інтереси народу. Чи не всі національно-патріотичні і спортивні організації Галичини – “Луг”, “Пласт”, “Січ” – тим чи іншим чином матеріально забезпечувалися митрополитом. Він був дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка, інших громадських організацій, депутатом Галицького сейму і Віденського парламенту. Саме як депутат А.Шептицький у 1906 р. очолив українську делегацію, яка у Відні вимагала у імператора Франца-Йосифа І реформувати виборче законодавство з метою більшого представництва у парламентах українських депутатів. Взявши це питання під особистий контроль, провівши довголітні непрості перемовини, особливо з польською стороною, на початку 1914 р. виборча реформа була погоджена. Однак її реалізацію завадила ввести в дію І Світова війна.

         У вересні 1914 р. російські війська окупували Галичину. Чи не відразу тут були проведені антиукраїнські чистки. Звичайно, в когорті перших “неблагодійних” був митрополит Шептицький. Ще напередодні війни – в 1907 і 1912 рр. – він відвідував Російську імперію з метою проведення переговорів щодо об’єднання християнських церков різних конфесій. Однак ця ідея, природно, не знайшла підтримки в контрольованому владою Синоді РПЦ. Напевно, Андрей Шептицький більше запам’ятався не ідеєю об’єднання, а тим, що у 1912 р. під час спільного молебню в Києві зробив неприпустиме – провів службу українською мовою. Крім цього, митрополит довгий час відстоював ідею утворення Українського університету у Львові. На початку 1914 р. цісарський уряд у Відні, нарешті, погодив цю ідею, запланувавши відкриття українського Вишу на 1 вересня 1916 р. Після прийняття рішення щодо Українського університету владні кола Російської імперії ледь не оскаженіли – посол у Відні вручив офіційну ноту протесту, царські сатрапи вимагали негайно скасувати указ, проводились антиукраїнські акції тощо. От саме тому, Андрея Шептицького, який мав змогу втекти, але залишився, у 1914 р. царські агенти заарештували й відправили на заслання спочатку у Новгород, а потім – у Курськ і Суздаль. Тут він пробуде аж до лютого 1917 р.

         У ході української національно-демократичної революції 1917 –      1922 рр. А.Шептицький продовжує відстоювати національні інтереси. Після звільнення із заслання він повертається до Львова, де із захопленням сприймає утворення ЗУНР, сприяє розбудові державних структур. Однак вже невдовзі поляки, які захопили тут владу, через його відверті проукраїнські наміри висилають митрополита з країни. Закордоном Андрей Шептицький намарно часу не гає: проводить зустрічі з європейськими президентами, міністрами, генералами, папою Римським, захищаючи позиції ЗУНР і УНР, прагнучи недопустити знищення українського національного і культурного життя, переконуючи в спроможності нової української держави. Але, на жаль, європейські країни зробили ставку на сильну Польщу, а не на розрізнену Україну. Не втрачаючи надії, митрополит, не приховуючи своїх відверто проукраїнських і антипольських настроїв, вирішив повернутися у 1923 р. до свого рідного народу, щоб на місці боронити його права. Але відразу по прибуттю його було заарештовано і відправлено до м.Познань. Лише особисте втручання папи Римського дозволило владиці Андрею повернутися до Львова у січні 1924 р.

         До початку ІІ Світової війни глава української греко-католицької церкви продовжує розвивати національно-культурне і релігійне життя. За його ініціативи і допомоги постали: Богословське наукове товариство, Богословська академія у Львові, католицький інститут ім. Рутського, інші духовні установи. Не припиняється підтримка українських громадських, спортивних і просвітницьких організацій: “Пласт”, “Просвіта”, “Сільський господар”, “Рідна школа” та ін. А.Шептицький влаштовує масштабні заходи, фестивалі, свята, які мали український духовно-просвітницький характер, що не дозволило в умовах окупації й політики полонізації асимілюватися, а    навпаки – утвердило українські національні цінності. Будь-які українські проекти, культурні акції, масштабні події обов’язково узгоджувалися чи йшли з боку настоятеля української уніатської церкви.

         Відхід Західної України до СРСР Галицький митрополит спочатку сприйняв полегшено: полонізація, польські каральні операції, постійні завади українському руху природно не могло оцінюватися позитивно, що стимулювало надію на краще від іншої влади, яка, до речі, на словах виглядала надзвичайно привабливо. Але вже через місяць радянська влада показала на нових територіях своє істинне обличчя: закриття духовних закладів і храмів, репресії проти кліру і простого населення, обмеження культурного й повсякденного життя. За 2 роки із Західної України до Сибіру було вислано 1,5 млн. населення, тисячі вбито, у тому числі й рідного брата А.Шептицького – Лева з родиною, ледь не кожен український культурницький проект було згорнуто. За таких обставин швидко почнеш шкодувати за “поганими” поляками. Тому недаремно, коли до Львова на початку липня 1941 р. входили колони вермахту, Андрей Шептицький вітав їх прихід, сподіваючись, що ця влада зможе допомогти забезпечити народу його власні державницькі потреби. Однак жорстока нацистська антинародна політика, особливо стосовно єврейського населення, злочини і безчинства, заперечення гітлерівською окупаційною владою українських питань і прагнень чітко розставило все на свої місця. Митрополит пише листи Гітлеру і Гіммлеру з вимогою припинити єврейські погроми, ховає в себе сотні єврейських сімей, наражаючись на велику небезпеку, закликає до примирення і любові.

За подібний лист до Гітлера, за оборону українських інтересів, за відстоювання єврейського люду ледь не кожен був би позбавлений свого життя. Але нацисти знали, який авторитет у людей має Шептицький і тому не наважились його зачепити. На чіпала його і вдруге прибула у липні 1941 р. радянська влада, побоявшись реакції населення. Повірити складно: дві могутні тоталітарні імперії боялися майже 80-літнього дідуся, який вже на той час майже як 20 років був прикутий до інвалідного візка, маючи серйозне захворювання. Хто зна, яким би чином розвивалися події у Західній Україні, якщо б Андрей Шептицький мав більше сил. Але вже через 3 місяці після реінкарнації більшовицької влади він помирає. Похорон митрополита            1 листопада 1944 р. у Львові перетворився на справжню велелюдну маніфестацію. Вже невдовзі після погребіння греко-католицьку церкву було розпущено, її храми – закриті, а більшість духовенства – вислано до Сибіру.

         Значення, яке мав Андрей Шептицький для українського національного і релігійного розвитку складно недооцінювати. Він був духовним наставником, лідером, орієнтиром для декількамільйонного населення, яке свято вірило своєму владиці, котрий ніколи не кидав власного народу. Радянські ідеологи, бажаючи всіляко очорнити його постать, склали чимало неправдивих легенд про митрополита, які, на жаль, ще й досі спотворюють його справжні риси. Ми ж усі маємо знати, що саме завдяки таким величним постатям як Андрей Шептицький Україна й українці самоідентифікувалися й вижили, не зважаючи на гоніння й заборони. Тож нам всім у рік його 150-річчя варто згадати про нього “…незлим тихим словом”, помолитись та поставити свічу в церкві. Пам’ятаймо своїх героїв, для кого Україна була дійсно “понад усе”. 

Олександр Мушта - завідучюий музеєм О.С.Пушкіна і П.І.Чайковського

Переглядів: 279 | Додав: zapovidnuk1995 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Кам'янський ДІКЗ © 2017
Конструктор сайтів - uCoz