Наші предки, древні слов’яни, вірили, що все в навколишній природі живе і має душу. Увесь світ, небо, повітря, земля, за їхніми уявленнями, наповнене духами добра і зла (берегинями й упирями). Щоб захистити себе і своє житло від злих духів, язичники використовували різноманітні обереги – магічні предмети, фігурки із зображенням певного божества, яким приписували надприродну силу.

Такі амулети, набори оберегів носили на грудях, біля серця, або біля пояса. Вони були скріплені металевими ланцюжками і підвішувалися до напівкруглої дужки, що гарантувало цілісність комплекту. Найчастіше до нього входили мініатюрні ложечки, ключики, бубонці, ковшики, щелепи хижаків, сокири тощо. Вони виготовлялися із бронзи, заліза, свинцю, каменю, дорогоцінних металів.

Кожен з предметів-оберегів мав своє значення. Наприклад, ложечки, яких у комплектах, знайдених археологами, найчастіше було дві (для двох осіб), означали побажання бути ситими, а в ширшому розумінні – це побажання благополуччя. Зображення птаха, що сидить у гнізді, символізує сім’ю; ключ, очевидно, є символом багатства, збереження майна; спрощене зображення щелепи хижака має відлякувати від людини усяке зло.

Такі набори символічних предметів – це своєрідні письмена, що мали забезпечити благополуччя людини. За давніми віруваннями, вони оберігали своїх власників від злих сил, попереджали нещастя, біду, відганяли чари.

Особливо шанувалися у слов’ян такі обереги, як підвіски у формі півмісяця, так звані «лунниці». Вважалося, що вони здатні захищати жінок і дівчат від злих сил і чар. Лунниці відливалися із срібла, бронзи; їхнім центральним елементом часто виступав хрест – символ сонця, небесного вогню (адже вогонь наші предки добували за допомогою тертя двох перехрещених паличок). Крім того, вважалося, що цей оберіг захищає свого господаря з чотирьох сторін.

У релігії язичників Місяць символізує чоловічу основу, а Сонце – жіночу. (Згадаймо щедрівку: «…Ясен місяць – то господар, красне сонце – господиня, дрібні зірки – їхні дітки»). На думку вчених, композиція оберега з Місяця та хреста могла означати нерозривну єдність чоловічого й жіночого начала, подружню вірність. Тому такі амулети призначалися в основному для наречених. Іноді в таких оберегах хрест замінювався чотирипелюстковою квіткою, яку ще називають розеткою. Пелюсток у розетці може бути й вісім.

Щоб забезпечити захист від усякої нечисті, язичники зображували доброзичливі знаки-символи на найбільш вразливих ділянках одягу, житла і двору. В одязі магічними оберігальними узорами покривались всі прорізи, через які всіляке зло могло проникнути до людини (горловина, пазуха, рукави, поділ). Сама тканина, вважалося, не дозволяє проникнути духам зла до тіла людини, бо в її виготовленні брали участь предмети, багато оздоблені магічним орнаментом (тріпало, гребінь, прядка, ткацький верстат). Важливо було захистити ті місця, де закінчувалася зачарована тканина і починалося тіло людини.

Те саме бачимо і в народній архітектурі: декоративні (а у свій час магічно-заклинальні за своїм змістом) елементи розташовувалися на воротах, навколо вікон і дверей, біля стріхи. Ці знаки, за уявленнями наших предків, перетворювали житло на недоступне для упирів сховище для всієї родини. Всередині будинку всі предмети побуту також були покриті охоронними знаками: там існувала своя система оберегів. Наприклад, віконні та дверні пройми українці донедавна фарбували у червоний колір, що означає очищення вогнем усього, що входить у хату. Обведення побіленої хати кольоровою фарбою внизу має ті ж властивості, що й замкнене коло – оберігати від злих духів та різних напастей всю родину. Функцію оберегів виконували і намальовані крейдою хрестики навколо вікон і дверей. Неодмінним хатнім амулетом були часник, полин, чорнобривці та інші рослини, що розвішувалися навколо дверей та вікон. Старовинними оберегами дому й родини були рушники, якими прикрашали вікна й двері. Їхня вишивка завжди відрізнялася від тієї, якою вишивали рушники для ікон, картин та різних обрядів.

Стіни давніх жител покривалися узорами, в яких переважає мотив вужа-покровителя («господарика»), сонячні знаки, людська фігура з піднятими руками. Зокрема фігура жінки з піднятими до неба руками і птахами з обох боків відома у праслов’ян уже в VII ст. до н. е., за дві з половиною тисячі років до того, як етнографи збирали вишивки з подібними сюжетами.

Одним з найпоширеніших оберегів у наших предків були солярні знаки. Сонце зображувалося у всьому своєму ході навколо землі, яка вважалася центром всесвіту. Зображувалося небесне і «підземне» сонце, що рухається під лінією горизонту. Сонце, що оббігає землю, своїм світлом має розганяти і відгонити від людини небезпечних духів пітьми.

Найчастіше солярні знаки зображувалися у вигляді кола, кола з хрестом всередині, а іноді з вісьмома променями. Сонце, що сходить чи заходить, зображувалося півколом (дугою вгору) з трьома променями. Круг з шістьма променями або шестигранник – це так зване «колесо Юпітера», громовий знак, оберіг «від грому» що повинен уберегти від удару блискавки, від пожежі, адже цей знак виражає ідею ясного дня, безхмарного неба. В українців функцію оберега від блискавки виконувало старе колесо від воза або обід від нього, що розміщувався на солом’яній покрівлі хати чи повітки.

Солярні знаки дуже часто зустрічаються у народному мистецтві ХІХ-ХХ ст., особливо у вишивці. На багатьох рушниках красуються великі й маленькі розетки, що складаються, в основному, з восьми пелюсток. В експозиції історичного музею Кам’янського заповідника представлені кілька рушників з такими орнаментами.

Подібні знаки бачимо і на знаряддях праці. Так, наприклад, в експозиції залу етнографії історичного музею є ярмо, знайдене у Кам’янці, щедро прикрашене різьбленим орнаментом. Центральний елемент його – та ж розетка, тільки вона дещо відрізняється від рушникових розеток.

Рух сонця по небу давні слов’яни могли зображувати у вигляді птахів. Вранішнє і вечірнє сонце позначалося колом, всередині якого зображений птах, що сидить на гілці, тобто приземлений. Полуденне сонце передавалося фігурою птаха в польоті з розпростертими крилами; лапи цього птаха спеціально підняті, щоб показати політ, відсутність земної опори.

Вважалося, що вдень сонце рухають над землею коні (іноді лебеді), а вночі світило пливе по підземному океану і тягнуть його водоплавні птахи. Тому в народному мистецтві часто можна зустріти поєднання образів коня і лебедя або коня і качки.

Наші предки вірили, що злих духів можуть відлякувати коні, тому на дахах, фронтонах будинків прикріплювали «коньки» – вирізані з дерева кінські голови. Цей звичай в окремих місцевостях, зокрема на Поліссі, зберігся й донині. Біля входу, а згодом у кімнаті прилаштовували кінські підкови, які мали охороняти житло. Можливо, віра у чарівну силу коней походить якраз від їхнього зв’язку із сонцем, де вони виступають символом руху світила. Пов’язані коні і з водою – їх приносили в жертву водяникові. З кіньми міцно пов’язаний античний Посейдон (бог моря). Крім того, назва цих тварин походить від слова «кон» – початок, основа.

Поряд із символічними зображеннями сонця майже завжди були поряд ті чи інші символи землі, поля, іноді води. Наприклад, одним з найпоширеніших і найдавніших символів родючості, що датується ще ІV – III тис. до н. е., є знак поля у вигляді ромба чи квадрата, поставленого на кут і розділеного на чотири частини. Цей орнамент, що означає землю, поле і плодоріддя, побутував протягом кількох тисячоліть. Ним оздоблювали стародавній глиняний посуд, вироби з каменю і металу. Подібні знаки можна побачити й на трипільському посуді, ритуальних глиняних жіночих фігурках, що мали забезпечити родючість землі та жінки.

Багато таких знаків, що несуть ідею родючості і плодоріддя, зустрічаються на давніх жіночих прикрасах, а пізніше в узорах весільного одягу, а також на рушниках, що виготовлялись для обрядів заклинання урожаю. Подібні рушники є і в історичному музеї, один із них потрапив до нас із Олександрівки Кіровоградської області. Швидше за все, цей рушник складається з двох різних рушників, що були з’єднані в одне ціле за допомогою мережива. Частини рушника різняться і за орнаментом, і за технікою (верхня частина із зображенням хреста у вазоні вишита хрестиком, в іншій переважає гладь). У нижній частині ми бачимо кілька перехрещених ліній, що утворюють ромби з великими крапками посередині. Такі ж ромби зображені й на іншому рушникові.

Цікаво, що подібні орнаменти вирізьблені також на згадуваному ярмі. Поряд із цими знаками тут бачимо ще один орнамент, що широко використовувався в українському народному мистецтві ХІХ ст., – так звані «ялинки» («сосонки») – нанизані на вертикальні лінії кути вершиною догори або донизу. Так наші предки позначали жінку і чоловіка (кут, вершиною догори – чоловічий знак, вершиною донизу – жіночий). Основне призначення речей з такими орнаментами – сприяти плодоріддю землі. Рушник, очевидно, виготовлявся під час молінь про урожай; а ярмо, рухаючись по полю, теж ніби замовляє всі добрі небесні сили, щоб вони допомогли ниві щедро вродити.

Небесна волога, дощ, що живить рослини і все живе на землі, зображувалися хвилястими лініями, вертикальними і горизонтальними, а також своєрідним сплетінням рослинних паростків. Різноманітні спіралі – це символічне зображення змій, основним завданням яких давні люди вважали захист людини від стихійних лих, забезпечення здоров’я людини. Наші предки пов’язували змій із водою, дощем, землею і плодоріддям. Різноманітні знаки води (горизонтальні хвилясті лінії, зиґзаґи) дуже часто зустрічаються в оздобленні гончарних виробів. Наносились вони, в основному, на тому рівні, до якого наливали воду чи якусь іншу рідину (наприклад, молоко). Це означало побажання, щоб посудина завжди була повною.

Досить часто в народному мистецтві зустрічається зображення жіночої фігури з піднятими руками. Цей образ походить від давньої слов’янської Великої богині – заступниці життя на землі. Ії зображували на одязі й рушниках, вирізали над дверима та вікнами, випалювали з глини, носили на грудях. Вважали, що вона захищає оселю і всю родину, а особливо маленьких дітей, від хвороб, лиха, лютого звіра і смерті.

Ще одним оберегом у наших предків була писанка, історія якої сягає сивої давнини і пов’язується з поклонінням плодоріддю, з ритуалом величання весняного відродження життя на землі. Яйце в усіх народів світу символізує сонце і відродження. У давнину керамічні писанки із кульками всередині, які постукували при струсі, мали відганяти злі сили. Такі писанки були знайдені при археологічних розкопках у Києві та Новгороді. Наші предки вірили, що писанка має магічну силу – вона приносить добро, щастя, достаток, захищає людину від усього злого. Господарі закопували писанки в землю, бо вірили, що сила яйця сприятиме щедрим жнивам; розкладали писанки на могилах дідів і батьків; закопували у могили дітей; дарували один одному закохані хлопці й дівчата. Вважалося, що писанку треба вміти написати, знати, коли саме це робити, вміти замолити, а найголовніше – розбиратись, кому яку дарувати, щоб символіка оберега відповідала смислу дарування.

Прадавнім оберегом була і зроблена із тканини вузликова лялька-мотанка, назва якої походить від слова «мотати». Щоб виготовити ляльку-мотанку, брали хустку, наповнювали її мотком ниток, крупою чи травою. Потім зав’язували так, щоб виходила кругла або циліндрична голова. Мотанки не мали тулуба, рук і ніг, лише обличчя, яке було або «пусте» (без очей, носа і рота) або мало посередині хрест, вишитий різнокольоровими нитками. Хрест – знак сонця, найсильнішого оберега, – мав захищати людину і відганяти від неї всіляке зло.

Такі ляльки-мотанки виготовлялися не для ігор, вони, подібно до писанки, були призначені для ритуалів, що покликані забезпечити плодючість і продовження роду. Тому в Україні вони пов’язані з весільним обрядом (виготовляючи мотанку, неодружені дівчата співали, як правило, весільні пісні). Навіть після одруження молодиці зберігали такі ляльки у скринях, виготовляли для своїх дітей і клали в колиску для захисту. Існуючий донедавна звичай саджати ляльку на капот весільного автомобіля – це теж відгомін давнього культу, пов’язаного з обрядовою лялькою.

Уся система оберегів давніх українців полягала в тому, щоб протиставити невидимим, але небезпечним силам зла ідею світла і добра, життя і його народження.

Відлуння древніх вірувань наших предків у магічну силу оберегів бачимо й сьогодні. Це і сучасні медальйони, кулони, ланцюжки та інші прикраси. Це і сувенірні домовички, мішечки із зерном для достатку, керамічні дзвіночки; зображення лебедів та інших птахів на воротах; «коньки» на покрівлі житла і підкови, якими прикрашають оселю; червоний або зелений колір віконниць (червоний – символ сонця, зелений – життя); орнаменти вишивок, що дійшли до нашого часу, і багато іншого. За багато століть первинне значення цих оберегів іноді втрачалося, іноді видозмінювалося, але вони продовжують використовуватися українцями за традицією, яка передається з покоління в покоління.

Наталія Пугач, старший

науковий співробітник

історичного музею

Кам’янського державного

історико-культурного заповідника