Кам'янський державний історико-культурний заповідник
Пт, 14.08.2020, 10:54
Меню сайту

Форма входу

Пошук

Календар
«  Червень 2020  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930

Архів записів

Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 78

Наші друзі

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Календар свят
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Кам'янська районна державна адміністрація Міністерство культури України Управління культури Черкаської ОДА
Кам'янка 
Головна » 2020 » Червень » 19 » Незабутнє (до дня скорботи і вшанування пам’яті жертв німецько-радянської війни)
13:00
Незабутнє (до дня скорботи і вшанування пам’яті жертв німецько-радянської війни)

Однією з найтрагічніших сторінок німецько-радянської війни була Дніпровська повітрянодесантна операція (25 вересня − 28 листопада 1943 року), за два місяці якої загинуло і зникло безвісти понад 3 500 десантників із 4 575 тих, що висадилися. 
Серед учасників Дніпровської повітрянодесантної операції був і 18-річний москвич Микола Кашурніков, навідник мінометної роти, що входила до 3-ї гвардійської повітрянодесантної бригади. Восени 1943 року бригада перебазувалася в район аеродрому поблизу м. Лебедин, звідки мала зробити стрибок, перелетівши через лінію фронту.
Висадку здійснили невдало, на відкрите поле, і десантники почали пробиратися до лісу. По дорозі, під селом Степанки Черкаського району вступили в бій з німецькими танками. Протитанкової зброї десантники не мали, кидалися під гусениці із в’язками гранат. Багато воїнів-десантників загинули в тому бою. Микола Кашурніков був серед тих, кому пощастило вижити, проте усі вони потрапили в полон.
Бранців перегнали у Вергуни і заперли в тісній хаті, а поруч, у приміщенні школи, розміщувалася нацистська комендатура. Наступного дня десантників мали відправити в Смілянський табір для військовополонених. Машина, в яку заганяли солдатів, перегородила вихід з дверей, і втекти не було ніякої можливості. Нацисти до хати не заходили, командуючи полоненими з вулиці. Микола непомітно відстав від інших солдатів, заховався за піч, а потім заліз в підпіччя й прикрився соломою, що лежала поруч. Коли машина від’їхала, у хату зайшло кілька німецьких солдатів, щоб перевірити, чи не залишився хтось. Кашурнікова не помітили, і двері знову заперли.
Через деякий час юнак виліз із схованки, підійшов до дверей і, підтягнувшись на руках, виглянув у маленьке віконце. У той час повз хату проходила жінка і, побачивши його, втекла. Десантник теж помітив її і знову повернувся до свого сховища. Через кілька хвилин жінка привела нацистського солдата. Він походив по хаті й пішов, але незабаром повернувся уже з вівчаркою. Пес підійшов і сів біля соломи, за якою ховався солдат, проте не почув його, бо звідти йшов сильний сморід (полонені ходили туди в туалет). Так вони сиділи один напроти одного. Микола крізь солому бачив вівчарку й чорні чоботи солдата. Гадав, що прийшов кінець, сидів і не дихав. Та німець, трохи постоявши, пішов геть.
Цілу ніч юнак відбивав дошки, якими було забите вікно. Коли вибрався із хати, побіг навмання – і невдовзі полетів з кручі. Скільки пролежав непритомний, він не знав, а коли відкрив очі, побачив, що вже майже розвиднилося. Городами дістався до крайньої хати й постукав. Його впустили. Незважаючи на те, що переховувати полоненого-втікача було дуже небезпечно, хлопця прийняли, нагодували, дали чистий одяг і сховали в сіннику.
Наступного ранку прибігла перелякана господиня і сказала, щоб Микола тікав у болото: у селі була облава. Просидівши на болоті до вечора, юнак знову повернувся до своєї рятівниці. Жінка розуміла, якому ризикові піддає себе і всю родину, але відмовити змученому й наляканому хлопцеві, ще зовсім дитині, не могла. Почувши його «Тётя, куда же я пойду?», зі сльозами на очах заховала Колю на піч.
Через кілька днів, коли окупанти збирали молодь для відправки в Німеччину, до хати прийшли поліцаї. Звичайно ж, десантника знайшли, дісталося і йому, і його рятівникам. Так Микола Кашурніков знову став полоненим. Ішов у колоні сільською вулицею поміж таких як і сам, а опинившись поблизу паркану, непомітно прослизнув у двір. На лавці сиділа жінка з немовлям на руках, і юнак заховався за неї, а колону погнали далі.
Втретє повернувся солдат до Клеопатри Філатівни, своєї рятівниці. Попросив показати дорогу до партизанів, бо чув, що в Холодному Яру діє партизанський загін. І вже вкотре українська селянка протягнула руку допомоги хлопцеві: передягнувши Миколу в діда, вона провела його до села Нечаївки Черкаського району, на куток Кононівку, до лікаря Василя Логвиновича Кононенка. Сказала, що той чоловік допоможе зв’язатися з партизанами. У Нечаївці на хлопця чекала прикра несподіванка: він потрапив на похорон Василя Логвиновича. Та на допомогу знову прийшли добрі люди: сусід лікаря допоміг йому перебратися через Тясмин і розказав, як дійти до Плескачівки, а далі – до Куликівки, де можна було зв’язатися з партизанами.
Так Микола Кашурніков потрапив до партизанського загону. Після тривалої розмови з командиром групи Г. Ханикіним та його заступником Павліченком десантника прийняли до групи Ханикіна, яка через кілька днів об’єдналася із холодноярським партизанським загоном під командуванням П.А.Дубового. З цього часу Микола Кашурніков воював у партизанському загоні ім. Сталіна. 
В ніч із 6 на 7 січня 1944 року партизани форсували р. Тясмин в районі села Зам’ятниця та об’єдналися з частинами 52-ї армії генерала К. Коротеєва. Наступного дня із бійців загонів П.А. Дубового та М.І. Боровикова було створено ударний батальйон, який взяв участь у звільненні ряду населених пунктів Чигиринського та Кам’янського районів.
Після розформування партизанського загону Микола Кашурніков служив у Червоній армії, воював стрілком-радистом на бомбардувальнику Пе-2 до закінчення війни. Був демобілізований аж у 1950 році.
У післявоєнні роки колишньому десантникові дуже довго не давала спокою думка, як знайти свою рятівницю, бо назву села, де вона жила, він зовсім забув. Безуспішно об’їздивши чи не всю Черкащину, він уже зневірився у пошуках і вирішив покинути цю справу. А вночі йому наснилося те село, згадав і його назву. Це було с. Вергуни Черкаського району.
Просидівши без сну до ранку, Микола Степанович поїхав туди. Справді, це було воно – те саме село. Він упізнав вузеньку вуличку, школу і знайшов хату, де жила тепер уже зовсім стара жінка. Клеопатра Філатівна теж добре пам’ятала врятованого нею молоденького солдатика, упізнала його і її дочка, яка тоді була дівчинкою. 
Довгоочікувана зустріч Миколи Степановича і жінки, котра стала його янголом-охоронцем, відбулася 21 липня 1986-го, через довгих 43 роки. До останніх своїх днів М.С. Кашурніков приїжджав до Вергунів, знову проходив стежками воєнного минулого, відвідував родину, яка не дала йому загинути у страшному лихолітті. Ті події змінили усе його життя, залишивши в ньому глибокий слід. Микола Степанович дуже хотів, щоб його поховали в Україні, та не склалося. А його доля – тільки одна історія серед сотень тисяч інших. Та саме через такі історії можна краще осягнути наше минуле й побачити та зрозуміти події, що відбувалися майже 80 років тому.

Наталія Пугач, старший науковий
співробітник історичного музею 
Кам’янського державного
історико-культурного заповідника

Прикріплення: Картинка 1
Переглядів: 33 | Додав: zapovidnuk1995 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Кам'янський ДІКЗ © 2020
Конструктор сайтів - uCoz