Щороку в третю неділю травня в Україні проходить День пам’яті жертв політичних репресій. Дане меморіальне дійство присвячене тисячам невинно убієнним громадянам, які підпали під жорна анти людського більшовицького режиму. До цієї дати представляємо Вашій увазі дослідження про антирелігійні репресії на Кам’янщині в міжвоєнний період.

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА І ДУХОВЕНСТВО ЯК ОБ’ЄКТ РЕПРЕСІЙ БІЛЬШОВИЦЬКОГО РЕЖИМУ У КАМ’ЯНСЬКОМУ РАЙОНІ У 1930-Х РР.

Більшовицький режим завжди з неприхованою відразою ставився до релігії і церкви та їх прихильників. Постійно ведучи боротьбу, в першу чергу, за мізки людей, комуністичні поводирі прекрасно усвідомлювали хто їх чи не головний конкурент в сфері ідеології. І на відміну від інших тоталітарних держав (Італія, Німеччина), де релігія і влада якимось чином уживались, Союз РСР на будь-які компроміси з представниками духовенства ніколи не йшов. Навіть тимчасове функціонування релігійних установ у перше десятиліття радянської влади розглядався як вимушений крок до настання “нових часів”, коли більшовики остаточно візьмуть всі сфери життєдіяльності під свій особистий контроль. І ці часи настали – у моторошних 1930-х рр.
Ще наприкінці 20-х – на поч. 30-х рр. ХХ ст. за вказівкою з партійного центру в СРСР почали масово проводитись собори по ліквідації різних релігійних конфесій, повсюдно стали закриватись храми і молитовні будинки, масштабно стали впроваджуватись у життя давно задумані богоборчі ініціативи більшовиків тощо. Однак, як виявилось, цього було замало і пізніше, у період розгортання політичних репресій, партійне керівництво взялось і за фізичне знищення представників релігійного культу. Всі ці тенденції яскраво проявились і на терені Кам’янського району. 
Гарячий подих боротьби із церковною структурою відчувся у Кам’янці ще у лютому 1922 р., коли згорів храм Покровської парафії Української автокефальної православної церкви. Витоки, причини й обставини цієї трагедії не з’ясовані, однак, очевидно, більшовицький слід тут був присутній.
Відкрито, нахабно і навіть урочисто проходив процес закриття й руйнування церков у місті й селах району в 30-х рр. ХХ ст. Так, Миколаївську церкву у Кам’янці (так звана “дворова” церква для селян) руйнували активісти райкому і комсомолу впродовж майже року – 1935-1936 рр. Через наявність міцних і широких стін у церкві із Черкас спеціально викликали підривну бригаду. В подальшому на цьому місці постав Будинок Культури. Ще раніше у парку була зруйнована і спалена дерев’яна Свято-Миколаївська церква родини Давидових, яка була збудована тут ще у 1817 р. Восени 1936 р. була частково демонтована церква у с.Михайлівка. Цей процес особисто приїхали контролювати 2 партійних керівника з району. Надалі у напівзруйнованому приміщенні церкви зберігали колгоспне збіжжя. Після голодомору 1932 – 1933 рр. в Україні був знищений православний храм і в с.Тимошівка. Подібні антирелігійні акції були проведені ледь чи не у кожному населеному пункті Кам’янського району. 
Знищивши чи закривши церкви радянська влада в подальшому “потурбувалась” і про колишніх господарів цих релігійних установ. Під жорна репресій представники духовенства потрапили ледь чи не в перших лавах. 
Під стартову хвилю репресій, зокрема, потрапив і кам’янський священик Митрофан Родіонович Чернявський. Його було заарештовано 13 лютого 1930 р., обвинувачено у контрреволюційній діяльності серед населення і призначено суворе покарання – ув’язнення у концтабір терміном на 5 років. Подальша його доля невідома. У 1931 р. було заарештовано ще одного священика із Кам’янки – Василя Олександровича Долгополова. Як і попереднику йому інкримінували статтю 54-10 Кримінального кодексу УРСР (контрреволюційна діяльність і пропаганда), за що і було вислано на 3 роки у Сибірські табори.
Очевидно, що поштовхом до першої хвилі репресій проти духовенства в СРСР був виступ Й.Сталіна 3 грудня 1927 р. на XV-му з’їзді ВКП (б), під час якого “вождь” наголосив на недоліках у проведенні антирелігійної боротьби. Як бачимо, особливістю цього періоду тиску на релігійні організації була відносна “лагідність” вироків щодо її представників. Хоча, однозначно, суворіші покарання нерідко траплялись і тоді.
Набагато страшніше як щодо духовенства, так і щодо інших суспільних верств діяла радянська репресивна машина у піковий період політичних переслідувань – 1937-1938 рр. Вже згаданий вище В.О.Долгополов, повернувшись із заслання, у цей період знову привертає до себе увагу з боку чекістських органів. Очевидно будучи у “чорних” списках влади та, не зважаючи на заборону, продовжуючи проводити церковну службу, священик, як затятий “рецидивіст”, природно став об’єктом особливого зацікавлення. 24 липня 1937 р. В.О.Долгополова було заарештовано у Кам’янці місцевим відділом НКВС й відправлено на утримання до Черкаської в’язниці. Йому інкримінували контрреволюційну діяльність на користь нацистської Німеччини. Майже через місяць після затримання – 17 серпня – 
“знаменита” Трійка при Київському облуправлінні НКВС засудила священика до розстрілу. Вирок був приведений до виконання 31.08.1937 р. 
Не уникли репресій і представники православного духовенства сільської місцевості сучасного Кам’янського району. Так, 4 вересня 1937 р. було заарештовано священика із с.Райгород Семена Григоровича Крижанівського. Його звинуватили в контрреволюційній агітації серед селянства, антидержавних закликах, поширенні ідей фашизму та незаконній релігійній діяльності серед колгоспників. Постановою тієї ж Трійки від 15.09.1937 р. С.Г.Крижанівський був ув’язнений у виправно-трудовий табір терміном на 10 років. Подальша доля – невідома.
Зазначимо, що В.О.Долгополова і С.Г.Крижанівського було засуджено за однією, вже згаданою вище, статтею Кримінального кодексу УРСР – 54-10: “Контрреволюційна діяльність і пропаганда”. Однак, як бачимо, вироки за статтею були різні. Очевидно, що тут все залежало від особистих якостей слідчих, їх відданості партійним настановам, «зусиллями» при допитах свідків і обвинувачених тощо. Харизма і співпраця із слідством затриманих, частково, могло вплинути на хід розслідування, однак, звичайно, це вирішальну роль не відігравало. Все залежало від “замовлення” та особистого характеру виконавців. 
Яскраво підтверджує дану тезу архівна довідка про репресію ще одного священика – Трохима Лаврентійовича Ярошенка (1874 – 1938). Він був уродженцем с.Вербівка, де і працював учителем церковно-приходської школи, був дияконом і священиком. Очевидно, після зруйнування церкви у с.Вербівка (1935 р.) Т.Л.Ярошенко переїхав у с.Юрчиха, де працював уже у лісництві. Саме тут його 7 липня 1938 р. і було затримано Кам’янським райвідділом НКВС, після чого відправлено від варту до Черкаської в’язниці. Священика звинуватили у антидержавних настроях, діяльності на користь білогвардійців, спрямовуванні церковної роботи проти колгоспного устрою та інші нісенітниці. За тією ж статтею 54-10 КК УРСР 5.09.1938 р. Трійка при Київському облуправлінні НКВС прирекла Трохима Ярошенка до найсуворішого покарання – розстрілу з конфіскацією майна. Вирок було здійснено 14 вересня 1938 р. 
Ймовірно, що це не весь список постраждалих від більшовицького режиму священиків Кам’янського району, адже і до цього часу чимало справ або втрачені або засекречені. Однак, вважаю, що і представлені дані відображають істинну картину подій буденної дійсності в СРСР 1930-х рр. Не лише якийсь необдуманий вислів чи дія, а й сам факт приналежності до ворожого, на думку влади, стану було причиною фізичного знищення тисяч невинних. Священики, представники релігійного культу займали серед них “почесні” місця на кривавому п’єдесталі. Крім того, до переліку репресованих представників духовенства слід віднести і членів їх сімей, родичів, близьких знайомих, які постійно цькувалися з боку владних органів, переслідувались, позиціонувались як вигнанці в суспільстві. Звичайно, всі згадані вище священики Кам’янки і сіл району у 1989 р. були посмертно реабілітовані. Однак легше від цього стало лише морально. Згадки ж про ті страшні часи ще й досі гнітять серце й душу сучасників й очевидців тієї трагічної епохи.

ОЛЕКСАНДР МУШТА,
Завідувач музеєм 
О.С.Пушкіна і П.І.Чайковсього