21 липня виповнилося 110 років з дня народження української поетеси, публіцистки, активної діячки ОУН Олени Теліги. В літературно-меморіальному музеї О.С.Пушкіна і П.І.Чайковського Кам’янського історико-культурного заповідника відбувся поетичний вечір, присвячений цій яскравій особистості. Гості вечора мали змогу більше дізнатися про Олену Телігу з розповідей про найяскравіші сторінки її життя і творчості, які перепліталися з поезією у виконанні Ярослава Литвина, філософа, старшого наукового співробітника музею «Кобзаря» у Черкасах, актора та керівника молодіжного театру «На горі». Можна тільки дивуватися, як в одній людині сплелася безмежна жіночність, краса, розум, талант, беззастережна хоробрість і незламність. Навіть складно повірити в те, що до 16-ти років Олена Теліга українкою себе не усвідомлювала. Вона народилася в Іллінському під Москвою в родині українців Івана та Уляни Шовгенових. Її батько родом зі Словянська, мама – з Поділля. Коли доньці було 5 р. родина переїхала з Москви до Петербурга, де батько працював інженером-гідротехніком. Дівчинка зростала в достатках, під доглядом гувернантки, вивчала німецьку, французьку. А от української в той період навіть не чула, в родині розмовляли російською.

У 1918 р. Шовгенови переїздять до Києва, де батько викладає в політехнічному інституті, а згодом стає одним із міністрів УНР. Доля родини з цього часу буде пов’язана з долею УНР. Коли місто займають червоноармійці, армія УНР відступає на захід, а разом з нею батько та старший син Андрій.

Згодом родина емігрує до Чехії в Подєбради, де Іван Шовгенов працює ректором аграрної академії. Олена потрапляє в зовсім інше оточення, в середовище українства. Ю.Липа, О.Ольжич, Л.Мосенд, Н.Левіцька-Холодна навчають її української мови: «З того часу я, як Ілля Муромець, що 33 р. не говорив, почала говорити лише українською, на велике здивування усіх моїх знайомих».

О.Шовгенова не просто вивчає українську мову, вона обирає її своїм фахом, ставши в 1923 р. студенткою Українського педагогічного інституту в Празі. Олена була активною учасницею студентських вечорів. На одному з них вона познайомилась зі справжнім кубанським козаком, який грав на бандурі і співав. Звали його Михайло Теліга. Світле взаємне почуття вони згодом пронесуть через усе своє життя. Д.Донцов називав О.Телігу «Поеткою вогненних меж». Вони познайомились при незвичайних обставинах. Друзі Олени, які знали її поезію, надіслали Донцову без її відома, але від її імені, листа з віршами.

Д.Донцов в той час був редактором «Літературно-Наукового Вістника». Можна уявити собі здивування юної поетеси, яка несподівано отримала листа з підтримкою і доброзичливими порадами самого Донцова. Зав’язалася переписка. Донцов друкував у «Вістнику» її поезії, а пізніше прозу та публіцистику і вважав Олену Телігу поетесою з печаткою Бога. Вона найбільше цінувала в людях чесність, доброту, благородство і національну свідомість («українськість»). Поетеса завжди фіксувала, як людина ставиться до України, і це значною мірою визначало її ставлення до цієї людини.

Олена Теліга зробила свій свідомий вибір тоді, коли 1 вересня 1939 року перші бомби упали на Варшаву, розпочалася Друга світова війна. Вона зрозуміла, що повинна зайняти своє місце в боротьбі. Теліги переїздять до Кракова, де відбувається зустріч з Олегом Ольжичем, членом Проводу українських націоналістів. Розмова визначила всю її подальшу долю. Олена починає активну роботу, зосереджену на культурній діяльності ОУН, очолює літературно-мистецьке товариство «Зарево». Поетеса добре розуміє значення поетичного і публіцистичного слова для піднесення духу нації.

Олена Теліга твердо вирішила повернутися до Києва. Як писав Євген Маланюк: «Вона кинулась туди з якоюсь несамовитою енергією, з несамовитою силою». Ніхто не міг її спинити. 16 липня 1941 року Олена Теліга разом з Уласом Самчуком перейшли річку Сян і впали на рідну землю, схвильовані, поцілували її. Вона прибула до Києва з метою – об’єднати культурні сили України. Поетеса очолює спілку письменників, засновує і видає журнал «Литаври» - літературно-мистецький додаток до газети «Українське слово», в якому навідріз відмовляється друкувати матеріали про «великий Рейх».

Активність ОУН не подобалась німецькій окупаційній владі, почалися арешти. Друзі вмовляли Олену Телігу виїхати з Києва, та вона не погодилась. 9 лютого 1942 року поетеса прийшла на засідання до Спілки письменників, згодом там з’явився і її чоловік. На них вже очікували гестапівці, які сказали, що відпускають тих, хто не є письменником. У цей момент навіть дехто з письменників встав і вийшов, а Михайло Теліга залишився поруч зі своєю дружиною. Їх розстріляли в Бабиному Яру в 20-тих числах лютого. Розповідають, що у камері, де сиділа поетеса, знайшли напис, зроблений її рукою: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга», зверху було викарбувано тризуб. Кажуть, що один з катів після її смерті казав, що не бачив мужчину, щоб так героїчно вмирав, як ця вродлива жінка.

Лише близько 40-ка поезій Олени Теліги дійшли до нас. Вона так і не встигла видати за життя власну збірку. В Україні перші публікації та добірки віршів О.Теліги почали з’являтися лише в 1989 році. Поетеса повернулася до нас назавжди і її ім’я дороге всім, кому дорога незалежність української держави. Зворушливо і натхненно прозвучали на вечорі в музеї фортепіанні твори Ф.Шопена у виконанні випускника Кам’янської музичної школи (клас Н.М.Лиходід) Олексія Лук’янця. А члени літературної студії ім. Данила Кононенка: Ростислав Юрик, Даша Бондаренко, Юра Рибченко та студентка ЧНУ Оленка Титаренко виконали власні поезії, які цього вечора присвятили Олені Телізі.