Із плином часу та розвитком суспільства багато давніх народних традицій та звичаїв забуваються й гинуть. Та вишитий рушник і до сьогодні відіграє особливу роль у житті українців, адже він є символом самої України, гордістю нашого народу.

Наші предки вірили, що вишитий рушник захищає від усякого зла, додає сил, береже кохання, тому він був і залишається одним із найдавніших оберегів дому й родини. Рушники розвішували біля вікон і дверей як обереги від злих сил; вішали під стріху, щоб заспокоїти негоду, бо у них закодовані одвічні життєдайні знаки – знаки Сонця й Води – тих стихій, без яких саме життя на землі було б неможливим. Смуга полотна сама по собі має насичене символічне значення – дороги, долі, захисту. А коли ця смуга має на собі виткані чи вишиті знаки-обереги – захисна сила її відповідно посилюється.

Ще задовго до християнських часів люди розвішували ткані та вишиті рушники у священних гаях та дібровах, де відбувалося їхнє спілкування з Творцем. Адже вся природа – це його творіння, і в усьому навколишньому він перебуває. Рушники були своєрідними посередниками між Богом і людьми. Ті знаки, що наносилися на тканину, допомагали людям спілкуватися із світом невидимим, населеним різноманітними духами. Рушники завжди висіли на покутті, святому місці, де за столом збиралася вся родина на трапезу, освячуючи її молитвою. У таких рушниках-убрусах саме полотно виконувало роль іконної дошки. На це полотно наносили священні язичницькі зображення, що передували іконам.

Із запровадженням християнства рушники не зникли, а почали співіснувати разом з іконами, слугуючи для них прикрасою. З часом значення рушника стало применшуватись, зводячись лише до його функції як прикраси. Проте рушник ще довго вважався річчю святою. Одна з дослідниць народного побуту зафіксувала на Південному Поділлі таку розповідь. Під час колективізації одну з сімей так званих «куркулів» мали виселити до Сибіру. Не дозволили взяти з собою нічого, навіть їжі, а наказали їхати, зібравшись за 10 хвилин. Тоді найстарша жінка в родині – бабуся – взяла з покутя давнього рушника і, молячись, тричі за сонцем обійшла з ним навколо всіх членів родини, котрі навколішки стояли на подвір’ї. Вона молилась і просила Бога, щоб родина неушкодженою повернулась на свою рідну землю. Родина вижила і повернулася на родове місце, на чужині померли тільки старенькі дідусь і бабуся. Рушник цей дуже бережуть нащадки.

Історія рушника настільки давня, що мало хто вже пам’ятає ту величезну роль, яку він відігравав у житті українського народу. Жоден день не проходив без рушника: ним витирали руки й тіло, з ним ходили до корови, поралися біля печі… Він завжди був при руці, від слова “рука” й пішла назва “рушник”. Ще не так давно люди в українських селах користувалися домотканими полотняними рушниками. Ткалися вони особливим способом – «хвійки» або «дамкою», і такий виріб був грубіший, ніж полотно, яке йшло на сорочки.

Рушник у нашого народу завжди був річчю першої необхідності. Він же, але більш мистецьки виконаний, був і залишається донині окрасою української оселі. Відповідно до функцій, які виконували рушники, вони мали різні назви.

Утирач, наприклад, – це рушник для витирання обличчя, рук та тіла. Такі рушники не прикрашалися вишивкою і виготовлялися з цупкої тканини. Гостеві давали чистий рушник і воду на руки зливали, показуючи свою повагу до нього. Стирок – невідбілений рушник для витирання посуду і столу. Зі стирачем ходили корову доїти. Були ще спеціальні рушники – покутники – для прикрашання образів. Вони ще могли іменуватися божниками (від слова «Боги», як часто називали селяни хатні ікони). Такі рушники були довгими, могли сягяти трьох метрів та були гордістю всієї родини. Для них брали найтонше відбілене полотно, вишивалися вони спеціальним орнаментом.

Існували ще кілкові рушники – для прикрашання дзеркала, портретів, картин; весільні рушники – для шлюбних церемоній; плечові – для пов’язування сватів; поховальні – для похоронів.

Рушник завжди був, та лишається й тепер, символом гостинності, адже саме на ньому дорогим гостям підносять хліб-сіль. Українці, які завжди шанобливо ставилися до хліба, клали хлібину, що вважалася символом сонця, тільки на застелений рушником стіл і зверху також накривали рушником. А ми й тепер вкриваємо вишитим рушником кошики із пасками, коли йдемо святити їх на Великдень.

Саме полотно рушника теж має свою символіку. Це символ дороги, що означає, з одного боку, світлий початок життя, а з іншого – завершення життєвого шляху. Тому у рушник загортали діток при народженні. Такі рушники були невишитими, білими, що символізувало чистоту новонародженої душі. До породіллі приходили також із рушниками, у які загортали хліб та солодощі, щоб життя новонародженого було солодким. З цим рушником несли дитину до церкви хрестити, а вже пізніше мати благословляла на ньому сина чи доньку на одруження.

Ще до народження дитини мати готувала для неї рушник долі. Для хлопчика вишивала на ньому дубові листочки, щоб син був сильним і мужнім, а для дівчинки – калину, щоб гарна була, як калина. Цей рушничок після народження клала мати дитині під подушку і вірила, що він захистить її кровинку від усякого лиха.

Існували подарункові рушники, які дарували на пам’ять. Наприклад, мати давала рушника синові в дорогу, щоб не забував про рідну домівку і був захищений від хвороб та нещасть далеко від дому. Використовували рушники і під час під час проводів рекрутів, обвішуючи ними новобранців з голови до ніг на знак побажання щасливої дороги й найскорішого повернення. Коли син від’їжджав на війну, де його могли поранити чи убити, мати обов’язково давала йому рушник. Вишиваючи його, вона вкладала у свою молитву прохання про здоров’я, безпеку та щасливе повернення сина додому. Але уявімо, що синові належало зібратися за день-два. То якої пишності могло бути те шитво? Давні рушники, ХVII-XVIII ст., які можна знайти в музейних зібраннях, свідчать про те, що краса рушника залишалась на другому плані, а на перший виступав орнамент, символіка вишивки.

В Україні рушниками проводжали людину і в останню путь. Як і у випадку із крижмом при народженні дитини, тіло небіжчика загортали в саван з чистого, вибіленого полотна, бажаючи йому подальшої світлої дороги в зоряних світах. Іноді рушником укривали тіло померлого або клали під ноги; віз, на якому везли домовину, також встеляли рушником або килимом. На знак жалоби рушник вивішували на воротах або у вікні. Його клали на віко під хлібину, в’язали на хрест. На рушниках чи полотні спускали домовину до ями. Важлива роль рушника у похоронному обряді залишається й до сьогодні, де він виступає своєрідним зв’язком між земним і потойбічним життям.

Під час поминальних днів рушники пов’язували на могильних хрестах на кладовищі. А в деяких регіонах існував звичай у такі дні перевішувати рушник через відчинене вікно. На нього ставили склянку з водою і клали зверху скибку хліба. Вірили, що по такому рушникові, як по дорозі, душі померлих зможуть зайти до хати і провідати своїх живих родичів.

Вишиті рушники в Україні здавна вивішували на придорожні хрести. За етичними нормами поведінки, їх не займали й лише після того, як вони зовсім були знищені дощем або вітром, чіпляли новий рушник. Такі хрести з пов’язаними рушниками й сьогодні досить часто можна побачити обабіч дороги.

З того, що вдалося зафіксувати дослідникам упродовж другої половини XIX та всього XX століття, можна зробити висновок, що рушники широко застосовувалися і в багатьох інших обрядах. Відомі, наприклад, «обиденні» рушники, які ткали чи вишивали за одну ніч – від заходу до сходу сонця. Їх виготовляли жінки з нагоди якихось проблем у родині чи сільській громаді. Це могла бути хвороба когось із родичів, коли інші методи лікування не допомагали. Або виготовляли рушник жінки всього села, коли їхні чоловіки перебували на війні (так само під час епідемії, різних хвороб як серед людей, так і домашніх тварин). Його робили в одній хаті, куди збиралось непарне число ткаль. За всю ніч вони не промовляли жодного слова, всі були заклопотані роботою та проблемою, яку подумки кожна жінка вирішувала і вкладала свою частку енергетики. Складені енергії воєдино, очевидно, творили такий рушник унікальним за силою впливу.

Відомі рушники «юріївські» або «скотарські», які дарували пастухам під час першого вигону худоби на пасовисько; рушники-обереги під час закладання хати та польових робіт.

З давніх-давен в Україні існував звичай: по закінченні жнив останній сніп перев’язували вишитим рушником і урочисто з піснями несли в село. Цей сніп називався обжинком. Обжинок приносили у село, і це означало закінчення збору врожаю та початок весільних свят.

Найширше служив рушник саме у весільному обряді. Під час заручин їх дарували старостам, перев’язуючи через плече. Рушником вистеляли дорогу молодим від порога до столу або від воріт до дверей хати. Під час самої весільної церемонії рушником в’яжуть руки молодим, бажаючи їм щасливого подружнього життя; вони стають на весільний рушник у церкві. Цей рушник кожна пара має берегти протягом усього життя.

У нас, на Наддніпрянщині, молода підперезувалася рушником, як поясом, поверх весільного одягу і вбрана так ходила просити гостей на весілля. У цьому ж вбранні залишалася під час усього весільного обряду. Рушник був не тільки прикрасою весільного одягу, але і, як вірили, охороняв молоду у важливий час її життя. У нашій місцевості таку роль виконували ткані червоні кролевецькі рушники (Кролевець – центр художнього ткацтва на Сумщині), заткані по всьому полю червоними смугами геометричного або стилізованого рослинного орнаменту у поєднанні із людино- і твариноподібними зображеннями. Ще з давнини подібні рушники із червоними смугами вважалися талісманом, що охороняє і приворожує добру долю.

Окрім весільних, рушники використовували і в обрядах, пов’язаних із будівництвом хати, зокрема при її закладанні. Так, коли починався обряд закладин, у центрі майбутнього житла, там, де мала бути піч, ставили стілець, застелений рушником, на якому лежали хрест, хліб-сіль, склянка води чи вина. Старший майстер брав рушник із хлібом, цілував його, промовляючи «Господи, поможи» - і починав роботу. Рушник, а інколи добрий шмат тканини і гроші він брав собі. Так само рушниками підіймали сволоки, а потім їх дарували майстрам.

Вишиванням в Україні споконвіку займалися жінки, які з покоління в покоління передавали найтиповіші, найяскравіші зразки орнаменту, кольору, вишивальну техніку. На нашій території розповсюджене вишивання чорним і червоним кольорами, трапляються вкраплення жовтого і синього кольорів, шиття коричневими і жовтими нитками та «білим по білому». Новіші рушники переважно багатоколірні.

Техніка вишивання має близько ста різних варіантів і так само, як і гама кольорів, є особливістю певної місцевості. Крім усім відомого шиття хрестиком та гладдю, існують такі техніки, як плутаний хрестик, подвійний прутик, зубчики, мережка, вирізування, виколювання, поперечна чи поздовжня низь, ланцюжок, качалочки, просо, кривулька, штапівка, набирування, зерновий вивід та багато інших.

Перед тим, як почати вишивати рушник, для нього готували не лише полотно, а й ретельно підбирали голки та нитки. Ці речі, як стверджують дослідники, мають неабияке значення. Полотно обов’язково мало бути суцільне, ні в якому разі не зшите, бо це означає перерубану дорогу. Голки, якими вишивали, надзвичайно цінували і берегли. Вважалося недобрим знаком, коли вони губились. Як правило, майстрині мали стільки голок, скільки кольорів ниток в узорі. Тими голками, що починали, потрібно й закінчити роботу, нікому не варто позичати або й самому використовувати їх з іншою метою. Існує навіть повір`я, що голки краще купувати у понеділок, щоб вони допомагали щасливому вишиванню, адже понеділок – день Місяця, а це планета жіноча.

Найкращими для вишивання вважалися шовкові нитки, наступними за цінністю є нитки вовняні, що, як і шовк, мають тваринне походження. Потім ідуть лляні та конопляні нитки. Шовкові вишивальні нитки, як і тканини, дуже цінувалися, бо вони були привізними. Вовняні нитки для вишивання найбільше використовували на Правобережній Україні, а вишивання конопляними та лляними нитками характерне для всієї України. Для цього їх спочатку пряли (старалися якнайрівніше і якнайтонше), потім вибілювали і вже після цього фарбували у фарбниках рослинного походження – відварах трав, кори, плодів, коріння чи насіння різних рослин. Найпопулярнішими були нитки, пофарбовані в кору дуба. Вважалося, що під час фарбування дух рослини проникає до нитки і передає людині через вишиття певні якості – силу, міцність, витривалість, стійкість до хвороб.

Цікавим є фарбування ниток у конопляній олії. Нитки намочували у ній, а потім запікали у житньому тісті. Прядиво, пофарбоване в такий спосіб, мало приємний золотисто-жовтий колір і мало назву заполоч. Пізніше так почали називати усі вишивальні нитки, у тому числі й фабричні.

Із фарбників тваринного походження у нас в Україні використовували червець. Личинки цих комах збирали і висушували, перетирали на порошок, що був надзвичайно дорогим. Ним фарбували нитки у насичений червоний колір.

Досить розповсюдженою в Україні була й вишивка невибіленими, вощеними нитками, а також нефарбованими, а лише вибіленими – біллю. Це давня традиція, що походить від поклоніння світлу – вогню, сонцю.

Коли уже все було готове для вишивання рушника, починалася сама робота. Ніколи не бралися до цього зопалу, спочатку треба було подумати про майбутній рушник, заспокоїтись, помолитися. Починали вишивати вранці, коли сонце стояло високо над землею, ніяк не увечері. Коли сідали біля вікна, треба було повернутися до нього передом або боком і ніколи не можна сидіти до світла спиною. Далі, взявши голку з ниткою, читали молитву та побажання, залежно від того, який рушник вишивали. Ці молитви й побажання спрацьовували як програма, що вшивалася у рушник. Коли роботу відкладали до наступного разу, полотно ніколи не залишали зіжмаканим, а акуратно складали, щоб в усьому був порядок. Складену акуратно роботу загортали у тканину, не залишали відкритою. Якщо у голці закінчувалася нитка, ніколи не втикали голку саму у полотно, треба було засилити нову нитку і тоді лише вколоти.

Кожен кінець рушника починали вишивати знизу вгору, ніколи не перестрибували з одного кінця до іншого, щоб вишити певні елементи. Якщо під час вишивання робили якусь помилку, її не випорювали, бо це вже міняло енергетику рушника.

Існує багато інших повір’їв, пов’язаних з виготовленням рушників. Багато з них, як і орнаменти та основні кольори, притаманні для певної місцевості, дійшли до наших днів за традицією. Адже й донині рушник займає важливе роль у житті українців.

Наталія Пугач, старший науковий

Співробітник Кам’янського ДІКЗ