Історія Петропавлівської парафії Православної церкви України (далі – ПЦУ) у м. Кам’янка Черкаської області нараховує більше 10-ти років. Її становлення та розвиток було б неможливим без активної громадської позиції населення, меценатської та діяльної допомоги окремих осіб та, звісно, організаторської роботи й благословення духовних наставників. Лише спільними зусиллями та стараннями кожного з причетних до справи стала реальністю мрія щодо появи в місті другої національної православної громади.

Першим керівником цієї парафії, яка розташована у мікрорайоні “Чмижина” і на той час належала до Української Православної церкви Київського патріархату (далі – УПЦ КП), був о. Петро (Скіцка). Ще у 2003 р. його направили до Кам’янки очолити місцеву Покровську парафію УПЦ КП. Він тут доволі швидко обжився та адаптувався і вже через кілька років спільно із громадою почав будувати храм Покрови Пресвятої Богородиці.

Звістка про молодого, енергійного та завзятого священика поширилася Кам’янкою та районом. Отця Петра почали запрошувати повсюдно на поминальні, урочисті та святкові заходи. Не винятком було і населення мікрорайону “Чмижина”. В другій половині 2000-х рр. Петра Івановича запросили на освячення місцевого водогону. Вже тоді з вуст людей вперше пролунали думки, що церква потрібна і в цій окрузі. Ще більш актуальною ця ідея стала тоді, коли на запрошення громади о. Петро відправляв Великодню службу. Через відсутність приміщення священику довелося робити це у дворищі міської школи № 3.

У результаті такої ситуації, через щире бажання віруючих реалізувати свої релігійні потреби, виникла думка щодо зведення невеличкої каплички. Однак згодом цю ідею відкинули, оскільки місцеві жителі надали дозвіл у вигідному місці на їхній просторій земельній ділянці збудувати храм. На цій території стояла комірчина, але така маленька проблема не була на заваді великій справі. Згодом земельну площу документально переоформили, й люди лише за одну ніч розібрали на частини цю будівлю. Пізніше на звільненій ділянці силами громади й окремих небайдужих залили фундамент.

У серпні 2009 р. за участю населення мікрорайону “Чмижина”, місцевої влади, священиків УПЦ КП з Кам’янщини під керівництвом єпископа Черкаського і Чигиринського Іоанна відбулось урочисте освячення фундаменту та закладання капсули під будівництво майбутнього храму Святих первоверховних апостолів Петра і Павла. Після цього о.Петро разом з парафіянами почали ще інтенсивніше збирати пожертви, просили різних благодійників і меценатів, щоб придбати будівельні матеріали та устаткування. Відповідно, завдяки старанню небайдужої громади впродовж 2010 – 2011 рр. в будівлі були виведені стіни метрової висоти.

Однак, зазначимо, що весь цей тривалий час отець Петро обслуговував 2 мікрорайони (“Покрова” і “Чмижина”). Більше того, в обох місцях він займався будівництвом храмів. І, природно, що надовго його натхнення та ентузіазму не вистачило. Розриваючись на дві громади, Петро Іванович захворів, після чого довгий час лікувався. Такий стан речей вимагав прийняття серйозних рішень. Розуміючи, що надалі не слід так “жартувати” із своїм здоров’ям, Петро Іванович звернувся до Черкаської єпархії УПЦ КП, щоб на “Чмижанську” парафію прислали нового священика. І вже невдовзі, у 2013 р., сюди був призначений на службу отець Давид.

Давид Чікаідзе, 1984 року народження, родом зі столиці Грузії – Тбілісі. У юнацькому віці він зацікавився церковною історією, становленням різних релігійних конфесій, що пізніше і визначило його майбутню професію. У кінцевому результаті Д.Чікаідзе зупинився на православ’ї і вступив до Тбіліської духовної семінарії. Очевидно, що він би тут і залишився та проводив православно-церковну службу, але Богу було угодно інакше.

В ході навчання на початку 2000-х рр. Давида Чікаідзе направили до Івано-Франківська в літню богословську школу. І тут він познайомився із дівчиною з м. Яремче, яка в майбутньому стала його дружиною. Саме через поклик душі й серця Д.Чікаідзе вирішив перевестись із Грузії і вступити до Івано-Франківського богословського інституту. Він опанував українську мову (що нині навіть деякі найбільші чиновники не в змозі зробити), успішно склав вступні іспити і почав навчатись у вказаному вище вищому духовному закладі. Після закінчення вишу духовне керівництво запропонувало Д.Чікаідзе стати священиком. Він, в принципі, довго не думав і прийняв остаточне рішення – присвятити себе служінню Богу. У 2009 р. його направили до Черкас, де у Свято-Анатоліївському храмі і висвятили у сан священика.

Зазначимо, що вибір навчання, а далі й служби у церковних структурах УПЦ КП (на той час), був зроблений свідомо й цілеспрямовано. Отець Давид знав непросту історію рідної грузинської та інших православних церков, знав і про небажання Москви та Російської православної церкви (далі – РПЦ) надавати самостійність національним церковним організаціям, всіляке цькування ними новоутворених православних громад на теренах колишньої Російської імперії. Він розумів, що структури КП уособлюють саме національну українську церкву, офіційне визнання і становлення якої – лише питання часу.

У 2009 р., невдовзі після отримання священицького сану, отця Давида направили до с. Стецівки Чигиринського р-ну. Тут він відслужив впродовж 3-х років. Після цього священика відкликали до Черкас, де він займався, паралельно із церковною службою, розробкою та наповненням сайту Черкаської єпархії УПЦ КП. Невдовзі після повернення і надійшло прохання від отця Петра про направлення до Кам’янки ще одного священика.

Керівництво єпархії викликало отця Давида і пояснили обставини, що склалися: перевантаженість П.І.Скіцки, парафія, де лише зводиться храм, але де в подальшому можна буде закріпиться та ін. Зважаючи на це, Д.Чікаідзе вирішив розвідати ситуацію. Він кілька разів приїжджав до Кам’янки, спілкувався з прихожанами мікрорайону “Чмижина”, окреслював свої плани тощо. Побачивши ентузіазм людей та загальне сприятливе підґрунтя для праці, отець Давид остаточно у 2013 р. переїжджає до Кам’янки, де і очолює православну християнську парафію.

Вирішивши власні побутові проблеми, о.Давид з головою поринув у розбудову церковного життя своєї округи. Звісно, що в першу чергу, необхідно було добудувати храм. На момент приїзду нового священика будівельні роботи вже більше року були законсервовані. Відповідно, о. Давид проводив службу в невеличкій хатинці, де було і незручно, і, звичайно, некомфортно. Через такі складнощі він почав організовувати будівельні толоки, де сам брав чи не найактивнішу участь, проводив збір коштів серед населення, зайнявся пошуком меценатів. Активна громадська позиція, людяність і працелюбність прихилила до священика паству, що вилилось у практичні результати. Православний храм почав поволі розбудовуватись, різні благодійники надавали фінансову і матеріальну допомогу, у процес активно включилось місцеве населення. У 2016 р. спільними зусиллями на храм було вмонтовано купол. Згодом зробили і бетонну стяжку. Оскільки тимчасова молитовна хатинка була дуже незручною, отець Давид проводив церковну службу вже всередині приміщення, навіть незважаючи на незавершене компонування інтер’єру. Надалі церква поповнилась новими іконами, було придбано за кошти спонсорів паникадило, взято в користування церковний престол тощо. Також всі ці роки Д.Чікаідзе також доклав чимало зусиль – організаційних і практичних – для утворення та функціонування церковного хору.

Звісно, що звістку про надання Томосу та утворення Української помісної автокефальної Православної церкви отець Давид сприйняв завзято та щиро. Проводячи аналогію із Грузинською Православною Церквою, Українська держава, за волі Божої, виборола та проголосила свою духовну незалежність. ПЦУ, таким чином, поповнила розлогий список автокефальних церков, які функціонують у духовній єдності із Вселенською Патріархією (м. Стамбул). Отець Давид перебував у Києві під час Об’єднавчого собору ПЦУ 15 грудня 2018 р., коли митрополитом Київським та всієї України було обрано блаженного Епіфанія та з трепетом на душі слідкував, як 6 січня 2019 р. патріарх Варфоломій підписував та вручав Томос про автокефалію новоутвореної ПЦУ.

Оцінюючи перспективи розбудови та зростання помісної православної церкви в Україні, зокрема приєднання парафій з РПЦ, в тому числі й у Кам’янському районі, то о. Давид вважає, що тут просто потрібен час, який завжди лікує. З міжнародним визнанням ПЦУ, суспільною підтримкою, внутрішнім демократичним устроєм, показовою відсутністю агресії й різного роду тиску парафії Московського патріархату, які існують в полоні ілюзій та міфів, обов’язково долучаться до єдиної ПЦУ. Коли цього не станеться сьогодні, то це обов’язково буде завтра. Бо на все є воля Господа, а Бог завжди там, де є Правда.

Нині о.Давид не лише очолює Петропавлівську парафію Православної церкви України, а й проводить богослужіння у с. Тимошівці. Вже кілька років там немає священика, тому отець Давид обслуговує ще одну релігійну громаду. Є сподівання, що невдовзі сільські церкви Кам’янщини отримають нового священика, і о.Давид зосередиться на головній меті – організації та практичних роботах з підготовки освячення нового православного храму – Святих первоверховних апостолів Петра і Павла. Істинно надіємось, що вслід за офіційним відкриттям у жовтні 2017 р. церкви Покрови Пресвятої Богородиці, у Кам’янці вже найближчим часом буде висвячено ще один храм ПЦУ.

ОЛЕКСАНДР МУШТА,

Кам’янський заповідник