Війна в долі артиста

   «…Незвичайна людна. Неповторний і незабутній для усіх, хто його знав». «Дуже колоритна, дуже яскрава постать. Він мав якусь притягальну силу». «Бог його нагородив і зовнішністю, і статурою, і прекрасним обличчям розумним». «Взірець українця: красивий, породистий, ліричний, як усі українці. Може, навіть занадто ліричний». «До двох метрів росту. Козарлюга…» Так актори театру імені Івана Франка згадують свого колегу, народного артиста України, нашого земляка Михайла Задніпровського.
    Актриса Галина Семененко говорила: «Я думаю, що людина, щоби добре займатися якоюсь справою, повинна для цього народитися. Михайло Олександрович для цього народився – щоб бути актором. Може, тому і актор він був дуже талановитий. У нього почуття були сильні...» 
     І справді, акторська доля готувалася Михайлові, мабуть, із самого народження. Його батьки, сільські інтелігенти Олександр Єлисейович і Дарина Федорівна Буряченки, захоплювалися народною піснею, співали в хорі, грали в самодіяльному театрі, що діяв при Кам’янській «Просвіті». 
    Михайла ще у школі почали називати «артист Міша», після того, як вдало зіграв у шкільному театрі. По закінченні Кам’янської десятирічки юнак мріяв вступити до столичного театрального вишу. Не судилося: почалася війна, і він, 17-літній хлопець, добровольцем пішов на фронт. Син Михайла Олександровича Лесь Задніпровський згадував: «Мати з батьком його благословили, і він з друзями пішки пішов на Дніпропетровськ. Це уявляєте, скільки вони йшли… Половина вернулися додому. Він сказав, що документи загубив і що йому 18… Далі був відступ, далі – бої на Дону, Сталінград... І у нього на Дону перше поранення, під Сталінградом – друге. І третє поранення уже в Корсунь-Шевченківській битві…»
     Після лікування в госпіталях Михайло Буряченко брав участь у боях за Будапешт і Бухарест. Війну закінчив у Празі. Лесь Задніпровський, син актора, розповідав: «Відень зльоту взяли. Приїхали у Відень, так він перші весняні жовті квіти назбирав на околицях і пішов до пам’ятника Моцарту і Штраусу. Як казав мій хрещений батько Леонід Биков: «Війна приходяща, а музика – вічна…» 
    Служив Михайло Олександрович в артилерії, у військові розвідці. Сорокап’ятки стали його любов’ю на усе життя. Після чергового поранення став учасником армійської самодіяльності, виступав у госпіталі, потім у концертній бригаді. Ще тоді фронтові листи до рідних він підписував «Днєпр». Очевидно, саме з воєнних років і з’явився псевдонім майбутнього артиста.
   Кілька фронтових листів Михайла зберігається у фондах Кам’янського державного історико-культурного заповідника. Молодий і безстрашний, завзятий і енергійний, сповнений юнацького максималізму й трохи хвалькуватий – таким постає Михайло у своїх листах до рідних. За цими листами можна простежити всю «географію» боїв, у яких брав участь Михайло Буряченко. Деякі з листів підписані просто «фронт». 
    З листа до матері: «…Твою фотографію я завжди кладу під голову, коли лягаю спати, а встаю, то обов’язково подивлюся на неї, на тебе, моя мила старенька мамо. Буває час такий підійде, що не знаєш, що робити, за що братися. В ці дні я чекаю, щоб швидше прийшла ніч. І коли усі вляжуться спати, я залишаюсь сам, покладу твою фотографію перед собою. Говорю з тобою і дивлюся, дивлюся… Мені тоді здається, що ти зі мною і так легко стає на душі, що забуваєшся, і тільки тоді я можу спокійно заснути, просячи Бога, щоб ти приснилася мені…Коли ж це збувається – щастю моєму немає меж…
   З листа до тітки, 22.12.1943 р. «…Перемога – щастя! Скоро-скоро вона прийде. Це говорять рівний вогонь наших гармат, могутній лязкіт танків, наше непереможне, нищівне «ура».
    …Життя фронтове зрозуміле тільки солдатові, не кожен зможе його зрозуміти… Іноді приходить горе. Його змінює щастя, але, поєднуючи усе разом, живемо добре. Ось зараз, коли я пишу, товариші співають пісню. Ніжні звуки піднімаються кудись угору, потім ідуть низом і згасають в синеньких вогниках пічки, біля якої затишно примостилися брати (їх же інакше й не можна назвати, як брати): «Було б тобі, рідна мати, щастя-долі дати…» Душа підіймається… Здається, що цю пісню повинні знати усі, здається, що той, хто не любить її, не вдихає її слова, той серцем сина не може любити матір, життя, щастя. Мати дала життя. А життя дає щастя... Мати дала путівку в життя. Здається, прості слова, а скільки радості й щастя, стільки дум проникають в душу, і стискає морозом серце, коли не бачиш перед собою її (матір), не чуєш її лагідних слів: «Синку, Михасю…» 
     25 жовтня 1944 р. Угорщина. Лист до батька: «Уявляю собі тебе. Завжди за роботою. Труженик ти наш, милий мій батьку, скучив твій Мішка за тобою. Ох, як скучив… Хотілося б побачити тебе, мені здається, що ти постарів, але той же незамінний мій татко. От зараз ти перед моїми очима… Згадую тебе, коли ти йшов з роботи на обід, такий втомлений, але бадьорий і все завжди помічав. От тільки я трохи «підкачав» - лежу. Але витримаю і цю рану. Закалки у мене вистачить. Люблю вас міцно, значить ніяка сила не зможе мене подолати….
   Життя моє протікає відмінно. Догляд хороший. Дівчата відбою не дають. Та квіти принесе, та книжку. А інша словом добрим обласкає, дякую їм. На перев’язку ходжу кожен день. Ходити не дають багато. Вчора лікар санітарові наказав, щоб у разі чого рушником прив’язав до ліжка і все. То він мені тепер спокою не дає. Чоботи мої від мене забрав. І каже: «Я тебе, розбишаку такого, й точно прив’яжу. Нічого не поробиш – хоч і важко мені, але терплю, лежу. А так би пішов бродити. Ну скоро випишусь тоді своє наверстаю.
    Ось тільки майор приніс газети свіжі. Питає: «Ну, Днєпр, як, не прив’язували сьогодні?» Хороший чоловік. Завжди просить: «Заспівай щось рідне. Любить дуже пісню «Ревуть, стогнуть гори-хвилі». Звичайно, прохання я завжди виконую. Радий безмежно.
    Не знаю, за що тільки мене люблять, а люблять усі. Вся дивізія знає Дніпра. Сьогодні полковник через старшину привіт мені передавав. Скажи, каже, хай кидає це діло, а то тут сумно без нього. Так, скоріше б видужати. Набридли мені ці койки лікарняні та запахи ліків. Прямо брррр. Черговий кричить відбій тільки мені, всі уже сплять. 12 годин ночі, а спати мені не хочеться. Усі боки вилежав…»
   29 жовтня 1944 р. «Батьку, додому у відпустку я не приїду. Я вам про це уже давно писав. Навіщо знову це повторювати? Кінчаємо з гадом – і у відпустку… Ні, погано ви тоді знаєте свого Мішку. От війну закінчимо, а тоді вже чекайте, з вином, звичайно. Що ж я, кращий за інших? З якими б очима я б прийшов до командира по відпустку. А він би спитав: « Як, Днєпр? Значить, залишаєш свою героїчну?» …Милі мої, не можна мені так. Заспокойтеся, Мішка витримає все і з перемогою додому вернеться…. Хлопці почули про це (я їм розповів): «Що вони у тебе дома так не терплять? Не знають, що нікому й заспівати нам буде?» Кажуть: «Командир би відпустив, та ми не відпускаємо – хіба можна?»
    От бачите. Хіба мені совість дозволить покинути таких хлопців, таких героїв?.. Зараз от дівчатка знову квіти мені принесли. Привітали з нагородою. Як бачите, турбуються. Люблять. Правда, відбою від дівчат немає. І що вони в мені знайшли хорошого? Ви, може, знаєте?»
     Сьогодні ходив на перев’язку. А лікарка мені каже: «Міша, я тебе вперше побачила ще в 43-му році і думаю: «Дай Бог, щоб цей хлопчик 100 років жив!», так ти мені сподобався. Хороша така жінка, вона мене вже вдруге лікує. Дякую їй дуже. Подарувала мені спальний костюм – піжаму оксамитову і брюки. Гарний такий костюм. (Вона його в Бухаресті купила). Це, каже, за те, що ти видужав». Так що я здоровий. Дякую лікарям. «Шельменка» отримав. Дякую. Скоро буду грати. Пришлю фото, я ж зараз в Ансамблі, прийняли тоді, коли контузило…» 
     13.11.1944. Фронт «Золотко Таюсік! Я трохи сердитий і більше радий, що ви мене чекаєте додому. Але поки ви не почуєте, що гітлеру голову не відірвали, я додому не приїду. Та і як можна? Те, що я пережив і четвертий раз мене зачепила ворожа корма, це нічого не означає. Я, по-перше, повинен ще багато й багато разів помститися! Я ще в силах розвернутися радянською кормою так, що різні фріци утримались би за весло…
      Правда, рубців на моєму тілі багато від поцілунків. Ноги «загримирововані» шрамами. Та це усе нічого, та що б я був за солдат без такого «гриму». Останній раз вийшло дуже просто. Останній раз Днєпр пішов, щоб піймати язичка (фріца) для того, щоб узнати, скільки їхньої гадості сидить перед містом в окопах. Пішли. Набрав Мішка в кишеню гранат, пістолет за пояс, ніж в халяву і…
     Піймали паршивого такого єфрейтора і вночі ненароком потрапили на мінне поле і підлетів я трошки в повітря. Німця розірвало (жаль, що на шматки, не довелося показати плоди своєї роботи). Одного дружка поранило, а мене грякнуло об землю, оглушило на тиждень і нога моя відмовилася на деякий час працювати. Оце уся проста вилазка розвідника. Я тепер, звичайно уже ходжу, назло усім ворогам. Професію тільки змінив. Став «артистом». Працюю в ансамблі. Думаю, що й тут не підведу.
Солдати по кілька разів викликають на біс. Тільки й чути «Задніпровський приїхав, значить діло буде!» «Ану Мішка, гречку дай!» Ну, а Мішка як дасть, та ще як горілки піднесуть, то тоді сцена хоч трісни…Ось як я живу.
…Тая, прошу, коли прийдеш до нас, візьми патефон, знайди пластинку «Гомін, гомін по діброві», прослухай. Вона мені дуже подобається. Це з мого репертуару…
    «13.03.1945. Фронт. ...Закінчив десятирічку, здається, жити б у своє задоволення, та прокляті чорні вандали нав’язали нам війну. Став захисником-солдатом. Горджусь навіть тим, що жодного дня не довелося бачити проклятої окупації, що захищав Волгу, Дон, гнав з Дніпра, з Карпат. Горджусь, що воював на Дунаї, про який колись читав в географії, який бачив на карті, позначений синьою хвилястою смугою. Довелося. Залишусь живим, буде що згадати. Попереду Берлін. Попереду перемога. Хороше слово «Перемога»…
    Трохи про себе. Живу по-старому. Здоровий. Багато дуже доводиться працювати. В минулому місяці нового року кожен день давали по два – по три концерти і спектаклі у важких фронтових умовах..
     Зараз без відриву від роботи з обслуговування бійців переднього краю й тилів працюємо над новою великою програмою до свята Червоної Армії. Сьогодні насилу в баню вирвався. ..»
      Лесь Задніпровський згадував: «Батько дописав собі рік, щоб його взяли на фронт. А потім йому все пригадали. Коли йшов на демобілізацію в 45-му, сказали: «Вы обманули товарища Сталина и Родину. Вы должны ещё год служить». І він ще рік дослужував в ансамблі пісні і танцю Закавказького військового округу в Єревані». 
     Далі було навчання в Київському театральному інституті, багаторічна робота в легендарному театрі імені Івана Франка, зйомки в кількох кінофільмах… Та фронтові роки ніколи не відпускали Михайла Задніпровського. Усе подальше життя артиста так чи інакше було пов’язане з війною. Після багатьох поранень його ноги були схожі на грона винограду. Вони дуже боліли, та він завжди ходив з армійською виправкою, нікому не жалівся. Ночами годинами сидів у ванній з холодною водою, а вранці вставав раніше за усіх, поголений, одягнений в чисту сорочку і неодмінно з «метеликом», зробленим з орнаментованої тканої стрічки.
   Лікарі пропонували ампутацію, та Михайло Олександрович сказав: «Я – на костилях? Як буде – так буде.» Переніс кілька операцій, йому поставили штучні вени. Але вони не прижилися, пішло відторгнення, зараження крові… Війна через роки таки наздогнала великого артиста. Йому було всього 56 років…

Наталія Пугач, старший науковий
співробітник історичного музею
Кам’янського державного
історико-культурного заповідника