«Натхнення… не любить навідувати лінивих»
(до 180-річчя П.І.Чайковського)

   Ім’я великого композитора П.І.Чайковського закарбоване в серцях багатомільйонної аудиторії шанувальників його творчості. З плином часу цікавість до міст, містечок, селищ, в яких за життя бував композитор і де він творив, не зникає. Одним же з найдорожчих його серцю місць безумовно булла Кам'янка. Нашому містечку пощастило з різноманітною і цікавою історією, та, напевно, одна з її найяскравіших сторінок пов'язана з періодом 1865-1893-горр., коли впродовж майже трьох десятиліть Кам'янський край надихав на творчість одного з найвідоміших митців світу.
    До 8-ми років Петрусь зростав і виховувався серед сільської природи Воткінська (Удмуртія), де він народився і де жила родина Чайковських. Був ласкавою і дуже вразливою дитиною. Гарний слух і прекрасна музична пам’ять проявилися у нього дуже рано. 5-річний хлопчик зробив перші кроки у своїй музичній освіті разом з мамою. Саме вона показала синові ноти і навчила правилам гри на фортепіано. Згодом він вже сам підбирав по слуху і награвав на піаніно простенькі мелодії. І навіть коли поруч не було інструмента, не переставав перебирати пальцями і щось наспівувати. Одного разу так захопився, барабанячи по склу, що розбив його і поранив руку. 
    Усі помічали, що музика справляє на Петрика надзвичайно сильне враження. Якось у Чайковських були гості й вечір пройшов у музичних розвагах, після чого юний музикант довго не міг заснути. Коли його гувернантка Фанні Дюрбах навідала хлопчика у спальні, він плакав: «Ох, ця музика, музика! Позбавте мене від неї! Вона у мене тут і тут! – схлипуючи, Петрусь показував на голову, – вона не дає мені спокою». Від раннього дитинства через усе життя великого композитора звуки переслідували його, що б він не робив і де б не знаходився.
   Коли Петру Іллічу пішов 10-тий рік, батьки відвезли сина до Петербурга, в Училище правознавства, проте, впродовж навчання він не залишав занять музикою. І саме в цей період відбулася одна з найважливіших подій в його житті: 16-річний Чайковський вперше слухав оперу Моцарта «Дон-Жуан». Сам він через багато років зізнавався, що ця музика мала на нього вражаючий вплив: «…Через неї я заглибився у той світ художньої краси, де витають тільки найвеличніші генії… і тим, що я присвятив своє життя музиці, я завдячую Моцарту». Після закінчення Училища правознавства Петро Ілліч працював у міністерстві юстиції, однак у листі до сестри Олександри Давидової в Кам’янку писав, що почав серйозніше займатися генерал-басом, і,«хто знає, може бути, що років через три ти будеш слухати мої опери і співати мої арії».В ці роки юнак вів також активне світське життя, яке йому швидко набридло. Відкриття Петербурзької консерваторії підштовхнуло Чайковського до рішучого   кроку – він вступив до неї. Віднині Петро Ілліч присвятив себе музиці.
     Вперше 25-річний випускник Петербурзької консерваторії приїхав до Кам’янки, де жила з родиною його сестра Олександра, в 1865 році. Справжньою втіхою для композитора стала атмосфера щастя, яка панувала в сім’ї Давидових. Тут він по-справжньому насолоджувався природою, коли здійснював прогулянки в ліс або скелястими берегами Тясмину,перебував у приємному товаристві найближчих людей. Ось чому наступного року в листі до рідних композитор зізнавався: «З насолодою мрію про літо, яке сподіваюсь провести у вас (у Кам’янці); нещодавно я із вражаючою ясністю бачив усіх вас уві сні, і особливо жваво чув голос милої Танюрки (старшої племінниці), про яку не можу думати без якоїсь хворобливої ніжності».
     «Квіти, музика і діти є найкращою окрасою нашого життя», – стверджував Петро Ілліч. Коли митець приїздив до Кам’янки, то завжди привозив багато подарунків своїм племінникам. Чого тільки він для них не вигадував –веселі походи в ліс по гриби, пікніки, феєрверки, вогнища, вечори з танцями, де незмінним «тапером» був Чайковський. В його листах ми постійно знаходимо згадки про дітей, їхні витівки і смішну балаканину – все це, як відверто описує Петро Ілліч, цікавить композитора навіть більше, ніж «виконання його увертюри в концерті».
    З раннього дитинства Чайковський володів дивовижно сильним, навіть, феноменальним відчуттям природи. Мало сказати, що композитор любив її, це було справжнє обожнювання. Якось у своєму щоденнику він записав, що має здатність «у кожному листку і квітці бачити і розуміти щось недосяжне і прекрасне».
    Композитор народився навесні й найбільше любив саме цю пору року. З особливим трепетом ставився до квітів. В одному з листів до Надії фон Мекк він розповів про свою пристрасть до конвалій. Його молодший брат Модест теж любив квіти і часто сперечався з Петром Іллічем, віддаючи першість фіалкам. Композитор, зі свого боку, наполягав, що кращих квітів за конвалії не існує, а «фіалки пахнуть помадою із папіросної крамниці». Модест же відповідав, що «конвалії схожі на нічні чепчики» й так, жартома, вони зазвичай сперечалися. Проте похитнути любов Чайковського до «королеви квітів» не міг ніхто. Митець навіть присвятив квітці чудовий вірш, який назвав «Конвалії».
     Вразлива творча душа композитора завжди відчувала на собі магічну дію лісу. «Вчора їздив до лісу… – пише він Н.Ф. фон Мекк. – Що за дивний вечір, що за захоплююча прогулянка! Коли сонце вже сідало і я… блукав один... відчуваючи всю глибину насолоди, навіяну красою лісу, сонця, що сідало, вечірньої прохолоди – думав, що таких хвилин достатньо… щоб любити життя». 
      Безумовно П.І.Чайковський мав літературні здібності, адже нерідко брався переробляти лібрето (літературний сюжет) до своїх опер, а також його листи, більше, ніж як до 600 кореспондентів, свідчать про вправність пера не лише в написанні нот. Проте, незважаючи на величезну кількість знайомих, родичів, друзів, композитор постійно прагнув самотності, втікаючи від життєвої суєти у творчість. Але через якийсь період самітництва знову зустрічався з друзями, відвідував рідних. Давидовим у Кам’янку писав: «Самотність – річ дуже приємна, але тільки за умови, щоб у недалекому майбутньому була перспектива побачення з усіма вами, бо, по правді сказати, життя тільки від того й хороше, що всі ви існуєте на світі».
    Впродовж усього життя Петро Ілліч залишався людиною тонкої натури, безмежно добрим і делікатним. Він не любив галасливих компаній, порожніх розмов і довгого застілля. У колі рідних, зокрема в Кам’янці, почувався чудово, відчуваючи щире піклування і велику непідробну любов дорогих йому людей. В такі миті у Чайковському прокидалося щось дитяче, безпосереднє, він ставав головним витівником у всіх жартах і пустощах. Але композитора страшенно обтяжували офіційні прийоми, він терпіти не міг світських умовностей з обідами в його честь: «Для мене немає нічого страшнішого, як бути предметом загальної уваги». 
    Від природи композитор був болісно сором’язливий і від цього жорстоко страждав. Він неймовірно хвилювався, коли виступав на публіці. Терпів нестерпні муки, коли доводилося диригувати власними творами. Свій перший досвід у якості диригента описував так:«Коли я видерся на своє підвищення (диригентський місток), мені здалося, що я ступив на ешафот! У мене майнула щаслива думка – повернутися і втекти, і тільки моя малодушність завадила мені виконати її. Очі мої застилав густий туман, в якому плавали силуети музикантів. Серце калатало у самого горла. Як я перевертав сторінки партитури? Як махав паличкою? Нічого не пам'ятаю. Отямився, коли пролунали оплески…». Але музиканти любили Чайковського і розповідали, що під час концертів здавалося, ніби він диригує виключно для кожного з них.
     Перебираючи епістолярний спадок композитора, листаючи сторінки його щоденника, ми розуміємо, що для натури митця були характерні різкі перепади в настрої. Нерідко звуки доводили його до нервового зриву: цокання годинника, скрип екіпажу, що проїхав вулицею, галас, крики. Олександра Іллівна, знаючи таку особливість брата,робила в Кам’янці все для того, щоб під час роботи ні діти, ні дорослі не порушували його спокою. Давидові відвели Чайковському хатинку, навколо якої посадили багато його улюблених квітів, і коли Петро Ілліч працював, ніхто не мав права гуляти поруч з його будиночком.
      Композитор володів вражаючою, фанатичною працездатністю. Він говорив, що «натхнення – це така гостя, яка не любить навідувати лінивих». Петро Ілліч виробив чіткий розпорядок дня і звичку працювати не менше п’яти годин на день, тож трудився незалежно від наснаги. Але коли видавалися хвилини божественного запалу, він відчував справжню насолоду і щастя.
      «Жаліти за минулим і сподіватися на майбутнє, ніколи не вдовольняючись теперішнім – ось у чому проходить все моє життя», – відверто зізнавався митець в листі з Вербівки брату. Чайковський, як і всі інші люди, мав свої звички, вади, уподобання і страхи. Проте найголовнішою потребою його особистості до останніх днів композитора була творчість. 
    Сьогодні його музика займає вагоме місце в духовному житті людей різних національностей і віросповідань. Цікавість до творчого спадку композитора у світі не згасає. Колись митець мріяв, щоб його музика поширювалась і «щоб збільшувалася кількість людей, які люблять її, знаходять у ній опору і розраду». Мрії Петра Ілліча Чайковського здійснились,і багато в чому, завдяки любові людей, які щиро вірили в його талант, підтримували і допомагали. Приємно усвідомлювати, що Кам’янка разом з її мешканцями відіграли у цьому значну роль, назавжди вписавши себе в історію життя та творчості великого композитора.

Таміла Чупак,
заступник директора Кам’янського державного
історико-культурного заповідника з наукової роботи