Німецькі війська увійшли до Кам`янки 5 серпня 1941 року. В перші місяці окупації не вдалося організувати широку підпільну боротьбу. Восени 1941 року почалися арешти і розстріли активістів, залишених в тилу ворога для підпільної боротьби. На кінець 1941 року все підпілля було розгромлене. Історики, дослідники вказують безліч причин повсюдного провалу радянського підпілля в перші місяці війни. Однією з причин називають те, що керівництво держави не подбало про підготовку кадрів для організації підпілля та партизанських загонів. Адже, за концепцією Сталіна, Червона армія готувалася вести бойові дії виключно на чужій території. Некритична віра в незламність свого війська виключала ведення широкомасштабних і тривалих бойових дій на радянській території. 
Серед причин провалу роботи підпілля дослідники вказують і такі, як відсутність інформації про події в країні на окупованих територіях, розгорнута німецька пропаганда та зневіра населення. Певний час люди вичікували, вивчаючи поведінку окупаційної влади. Навіть тих, котрі схильні були підтримувати радянський рух опору, глибоко деморалізували поразки Червоної армії, у непереможності якої запевняла радянська пропаганда. Люди відчували себе спустошеними й не знаходили ні рішучості, ні сил допомагати вчорашнім радянським і партійним керівникам, які очолювали партизанські і підпільні групи.
    «Спочатку у нас не було ніякої інформації про події на фронтах, – згадує кам`янчанка Людмила Любимова. - Німецька пропаганда кричала, що взяли Москву, Ленінград, що скоро дійдуть до Уралу - і кінець війні. Дивлячись на темпи, якими німці просувалися по нашій землі і кількість військовополонених, яких тримали в таборах, в душі довгий час панувала безнадійність і страх за майбутнє».
    Сприятливі умови для успішного розгортання радянського руху опору в тилу німецьких військ на території України та нашого краю зокрема створилися після поразки вермахту під Москвою і створення Українського штабу партизанського руху. Цей штаб підпорядковувався наказам і розпорядженням із Москви та взяв під контроль діяльність партизанів на окупованій території. 
     Поступово в різних населених пунктах нашого краю почали виникати невеликі партизанські та підпільні групи. У Кам`янці успішно діяла молодіжна підпільна група, організована Олександром Гурою.
    « Зв`язок з партизанами я встановила в 1942 році, - згадує колишня підпільниця Тамара Сергіївна Погоріла, - коли мій близький знайомий Олександр Гура разом з полоненими із Смілянського табору пішов у партизани. Він часто приходив із лісу в Кам`янку, і ми, молодь, збирали за його завданням різну інформацію. Разом зі мною партизанам допомагали й інші дівчата: Галя Кудря, Людмила Борисова, Тетяна Котенко, Людмила Любимова, Антоніна Вербівська та ін.».
    Пізніше ці дівчата стали зв`зковими партизанського загону ім.Сталіна під командуванням П.А.Дубового і долі їх склалися по-різному.
    Будинок Тамари Погорілої на тихій вуличці Кам`янки став пересильним пунктом, де переховували знесилених військовополонених, втікачів з німецьких таборів; їх преодягали і відправляли до партизанського загону. Під час німецької окупації Тамара працювала в підсобному господарстві цукрового заводу і мала можливість не виходити на роботу. Тим часом виконувала завдання підпілля – передавала в партизанський загін відомості, зібрані підпільниками.
    Дві подруги – Людмила Любимова і Антоніна Вербівська – для виконання завдань від командування загону влаштувалися до військової чеченської частини під командуванням Омарова, яка на той час перебувала в Кам`янці у складі німецьких військ. Людмила Любимова згадує: „Я стала прибиральницею в казармі, а Вербовська кухаркою при штабі. Вранці я приходила в порожню казарму, де завжди серед розгардіяжу, під ліжками валялися патрони. У невеликій кількості я майже щоденно виносила у відрі це „добро” до схованки, а потім, у зручний час, переносила на квартиру Галі Кудрі. Вербовська, працюючи кухаркою, мала змогу заходити в кабінет Омарова. Влучивши момент, роздивилася паролі на столі під склом на тиждень”.
    Учасницями підпілля були і сестри Тетяна й Людмила Махині, доля яких склалася по-різному. Дівчата народилися і виросли в Кам`янці. Таня, старша з сестер, перед самим початком війни повернулася в Кам`янку з Бердичева разом із сім`єю. Її чоловік, І.Котенко, був кадровим офіцером. Коли почалася війна, він відбув у військову частину, а Таня з дітьми (донечкою і сином) залишилася у Кам`янці.
     Люда рано вийшла заміж за військового льотчика Павла Борисова і разом з сім`єю жила в Києві. Коли почалася війна, вона не встигла вчасно евакуюватися і змушена була добиратися з маленьким сином до рідних в Кам`янку вже коли в Україні хазяйнували німці. Діставшись до Білої Церкви, Людмила потрапила під облаву – німецька польова жандармерія затримувала всіх біженців. При невдалій спробі втекти її схопили, відібрали сина та вкинули до підвалу. Вранці німці завантажили арештованих біженців у товарні вагони і відправили в невідомому напрямку. Під час зупинки поїзда на одній із станцій Людмилі Борисовій вдалося втекти та дістатись до рідних у Кам`янку. 
    В ряди підпільної молодіжної організації Людмилу Борисову привела зустріч із шкільною подругою Галею Кудрею. І саме ця зустріч стала початком спільної розвідувальної роботи. За дорученням штабу партизанського загону Людмила Борисова влаштувалася перекладачем у Смілянський табір для військовополонених. Її сестра, Таня Котенко, працювала в німецькій комендатурі. Вона викрадала бланки перепусток, разом з Людою діставала документи, одяг, продукти для військовополонених. Потім через пересильний пункт Тамари Погорілої їх відправляли до Холодного Яру. 
   Галя Кудря працювала на залізничній станції. Їй вдавалося добувати важливі відомості про графіки руху ешелонів, схеми постів охорони колій, розташування складів. Через зв`язкову Тамару Погорілу Галя передавала інформацію в партизанський загін, і це давало змогу партизанам планувати свої дії.
     Галя Кудря і Людмила Борисова допомогли встановити зв`язок і залучити до партизанської й підпільної роботи німецького офіцера Курта Вейнгольда і солдата Отто Роговського. Курт за походженням австрієць, Отто – чех. Вони прибули з фронту по медикаменти для танкової дивізії та були поселені на квартиру до Онисії Корніївни Махині, мами Людмили Борисової. 
    Певний час Люда спостерігала за їхньою поведінкою, слухала розмови. Пізніше, порадившись з Галею Кудрею, вона вирішила вмовити їх до співпраці та доповіла про це командирові партизанського загону П.А.Дубовому. Діставши згоду командира, в супроводі Люди і Галі на автомашині Курт і Отто прибули у призначене місце у лісі для переговорів. „Опель” був повністю завантажений медикаментами і хірургічними інструментами, які були вкрай потрібні партизанам. Після допиту і перевірки їх залишили у партизанському загоні. Пізніше Курт і Отто брали участь в різних операціях партизанського загону аж до з`єднання з частинами радянської армії. Після цього їх було передано в розпорядження 17-го корпусу 52-ї армії. Про їхню подальшу долю відомо з листа начальника відділу контррозвідки корпусу 52-ї армії Добровольського Л.Г. в якому сказано, що під час Корсунь-Шевченківської операції вони були перекинуті в тил німецьких військ для ведення розкладницької роботи, а вже в Польщі був одержаний наказ передати Курта і Отто в розпорядження центральної групи військ. Далі їхня доля невідома.
    Після того, як німці погодилися на співпрацю з партизанами, перебування дівчат-підпільниць у Кам`янці ставало небезпечним. З дозволу командира загону восени 1943 року їх зарахували до особового складу загону.
    Зі спогадів Тамари Погорілої: «Прибули ми до основної стоянки табору. На другий день перед строєм партизанів був зачитаний наказ, згідно з яким мене зарахували рядовим бійцем другої роти, Галю Кудрю та Людмилу Борисову в підрозділ розвідки, Антоніна Вербівська і Людмила Любимова ввійшли до складу санітарної роти, а Таня Котенко була залишена при штабі загону машиністкою та перекладачем.»
    Галя Кудря і Людмила Борисова повернулися з лісу до Кам`янки для продовження розвідувальної діяльності. Виконуючи черговий наказ командира партизанського загону, вони були схоплені і закатовані гестапівцями у Смілі. 
   Інші учасниці молодіжного Кам`янського підпілля, Тамара Погоріла, Тетяна Котенко, Людмила Любимова, Антоніна Вербівська, дочекалися перемоги. Поперду в них також були нелегкі часи. Потрібно було пройти численні допити і перевірки. Боячись за своє життя, а також за життя своїх рідних, довгий час про свою причетність до партизансько-підпільної боротьби більшість її учасниць не говорили. В своїх спогадах Людмила Любимова пише так: «В автобіографії я ніколи не згадувала, що була в партизанському загоні, а разом з усіма несла тавро «перебувала на окупованій території».
     Але не зважаючи на всі випробування, які випали на долю жінок під час війни, вони витримали і вистояли.

Л.Висоцька 
науковий співробітник
історичного музею
Кам`янського державного
історико-культурного
заповідника