Умирають  майстри,  залишаючи  спогад,  як  рану.  
В  барельєфах  печалі  уже  їм  спинилася  мить.  
А  підмайстри  іще  не  зробились  майстрами.  
А  робота  не  жде.  Її  треба  робить.  

І  приходять  якісь  безпардонні  пронози.  
Потираючи  руки,  беруться  за  все.  
Поки  геній  стоїть,  витираючи  сльози,  
метушлива  бездарність  отари  свої  пасе.  

Дуже  дивний  пейзаж:  косяками  ідуть  таланти.  
Сьоме  небо  своє  пригинає  собі  суєта.  
При  майстрах  якось  легше.  Вони  –  як  Атланти,  
держать  небо  на  плечах.  Тому  і  є  висота.

          Саме поезією Ліни Костенко розпочався вечір пам’яті Лариси Олександрівни Бондаренко. 27 вересня їй могло б виповнитися 60 років. Та чорним крилом неймовірної скорботи усіх працівників КДІКЗу, рідних та друзів накрила трагічна звістка про те, що Лариса Олександрівна пішла з життя. Сталося це 6 лютого 2013 р.

          Ведуча вечора, Галина Михайлівна Таран, директор Кам’янського історико-культурного заповідника, яка багато років працювала пліч-о-пліч з Ларисою Олександрівною, розповіла, як у Чорній Кам'янці Маньківського району Черкаської області, у родині вчителів, народилася дівчинка, яку назвали Ларисою. Це ім'я  означає - «чайка».

          Через 25 років доля приведе молоду дівчину, студентку Московського історико-архівного інституту, до нашого міста, щоб навіки пов'язати з Кам'янкою. Сюди Ларису Олександрівну запросив директор ( з 1976 по        1979 рр. ) музею О.С.Пушкіна та П.І.Чайковського – Бабко В.О. На вечорі Віктор Олександрович поділився спогадами про те, як з 1978 року Лариса Олександрівна почала працювати в музеї головним хранителем фондів. Розумна, начитана, енергійна, вона швидко опанувала потрібний для роботи матеріал і стала одним із найкращих фахівців своєї галузі.

          Коли в 1995 році було створено Кам'янський державний історико-культурний заповідник, Лариса Олександрівна стала заступником директора з наукової роботи і працювала на цій посаді до останніх днів свого життя. Колишній директор заповідника Валерій Володимирович Бабенко не міг стримати сліз, згадуючи колегу, її талант справжнього музейника і прекрасної людини.

          Мабуть, найбільш вражаючим моментом вечора став виступ Ольги Жиленко та Надії Даниленко, які свого часу були учасницями камерного ансамблю музичної школи і завжди брали участь у тих літературно-музичних вечорах, які проводила Лариса Олександрівна разом зі своїми колегами. Адже саме вона, завдяки відеофільму, оголосила виступ співачок, які виконали дует «Не пробуждай воспоминаний» та романс «Белая акация».

           «Белой акации гроздья душистые неповторимы, как юность моя…» Слухачі втирали сльози, згадуючи роки юності, а на екрані бачили молоду, красиву, усміхнену жінку – Ларису Олександрівну Бондаренко.

          Чудовий науковець, сценарист і ведуча літературно-музичних композицій, концертів, автор музейних і виставкових експозицій – їй вдавалося все – редагувати та, у співпраці з колегами, видавати книги, на найвищому рівні проводити екскурсії, консультувати студентів та учнів. Керівник дитячої літературно-музичної вітальні, вчитель ЗОШ №1, Таїсія Борисівна Шатило розповіла присутнім про 20-річну співпрацю з музеями і, звичайно ж, поділилася спогадами про Ларису Олександрівну, яка внесла свій вагомий вклад у роботу учнівської літературно-музичної вітальні.

          Протягом усього вечора звучала сумна і трагічна, світло-печальна і задушевна музика у виконанні камерного ансамблю заповідника. Керівник колективу, Тетяна Іванівна Голуб, зворушливо і щиро говорила про незабутню колегу, яка так любила гру камерного ансамблю, завжди намагалася підтримати і підбадьорити музикантів.

          Багато гарних слів того вечора було сказано про Ларису Олександрівну – про її людяність і доброту, порядність і тактовність, інтелігентність і доброзичливість. Спогадами ділились Олександр Васильович Вєтров та Юрій Юрійович Ляшко. Т.П.Чупак розповіла про безмежну любов Лариси Олександрівни до України, яку вона несла через Шевченка (була автором і ведучою багатьох вечорів, присвячених поетові), через Ліну Костенко, яку обожнювала. В пам'ять про колегу Таміла Петрівна виконала романс на слова поетеси «Послухаю цей дощ».

          Ларису Олександрівну неодноразово запрошували працювати до черкаських музеїв, та вона не зрадила Кам’янки, прикипівши душею до своєї роботи. Затамувавши подих, переглядали усі присутні уривок із відеозйомки урочистостей, присвячених 75-річчю музею О.С.Пушкіна та П.І.Чайковського, і вкотре пересвідчувались, що Лариса Олександрівна володіла справжньою магією слова. Слова лились як музика, що заворожувала,  нікого не залишаючи байдужим.

          Мудрий наставник і друг, як же не вистачає нам усім її поради, усмішки, доброго слова. Але, як сказала на вечорі пам'яті Антоніна Григорівна Головченко:  «Такі люди, як Лариса Олександрівна не помирають, вони просто перестають жити поруч».

          Вечір завершився «Мелодією» М.Скорика у виконанні камерного ансамблю. Цей твір Лариса Олександрівна дуже любила. Люди стояли і плакали, а вона дивилася з портрета своїми глибокими сірими очима, ніби промовляючи: «Не треба плакати, я завжди буду з вами». І ми віримо, що душа нашої «чайки» десь тут, ми просто не можемо її побачити, а вона  спостерігає за нами, допомагає і підтримує. Вічна пам’ять Вам, Ларисо Олександрівно…