9 січня 2019 року в історичному музеї Кам’янського історико-культурного заповідника була відкрита виставка, присвячена 95-річчю від дня народження нашого незабутнього земляка, народного артиста України Михайла Задніпровського.
  Михайло Олександрович Буряченко (справжнє прізвище актора) походив із козацького, гайдамацького роду. Відомий на Черкащині збирач скарбів Іван Найда, відшукуючи матеріали, пов’язані з Коліївщиною, знайшов відомості, що предки Задніпровського були серед «донаторів», які жертвували гроші на церкви, у тому числі на Мотронинський монастир. 
      Батьки Михайла були представниками сільської інтелігенції. Батько – Олександр Єлисейович – мав вищу освіту, служив головним бухгалтером на Косарському спиртовому заводі. Мати – Дарина Федорівна – дитячі роки провела у Вербівці, працювала в артілі Наталії Давидової (Гудим-Левкович). 
    І Олександр Єлисейович, і Дарина Федорівна були закоханими в мистецтво, захоплювалися народною піснею, співали в хорі, грали в самодіяльному театрі, що діяв при Кам’янській «Просвіті». Ті, кому довелося бачити на сцені Дарину Буряченко, стверджують, що вона мала неабиякий сценічний талант. 
     Михайлові акторська доля готувалася, мабуть, із самого народження. Ще у школі хлопця почали називати «артист Міша», після того, як він вдало зіграв у шкільному театрі. По закінченні Кам’янської десятирічки мріяв продовжити навчання у Києві, та не судилося… 
    Коли почалася радянсько-німецька війна, 17-річний Мишко дописав собі у документах рік і разом із хлопцями пішов пішки з Кам’янки до Дніпропетровська. Отак і потрапив на війну. Артилерія, військова розвідка, сорокап’ятки. Балотон, Будапешт і Бухарест. Війну закінчив у Празі. Мав три поранення. Там загубив свої ноги – вени стали, мов ґрона винограду. А після війни Михайлові сказали, що він обманув «родину и Сталина», коли виправляв документи. Дослужував ще рік, працюючи в ансамблі пісні і танцю Кавказького військового округу.
   У 1946 році, після демобілізації, приїхав у столицю вступати до Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Там познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Юлією Ткаченко, що походила з відомої акторської династії.
     В інституті Михайло був лідером. Не загубився він і в головному драматичному театрі України – Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, де почав працювати з 1950 року. Серед таких блискучих майстрів, як Бучма, Ужвій, Шумський, Яковченко та інших, його зірка не потьмяніла. 
      Псевдонім «Задніпровський» Михайло Олександрович узяв собі ще з фронтових років, коли був учасником армійської самодіяльності. Після чергового поранення виступав у госпіталі, потім у концертній бригаді. Працював з артистом Задніпровським, на прохання якого взяв його прізвище для сценічних виступів.
     12 червня 1953 р. у Михайла та Юлії народився син, якому передали дідове ім’я – Олександр (Лесь) Задніпровський. А свої перші кроки Лесь зробив на землі Кам’янки. Часто потім вони з батьками сюди приїздили. Тато малював натюрморти: соняшники, чорнобривці. Любив поговорити з сусідами, родичами, геніально розповідав анекдоти.
      У Михайла Задніпровського не було якогось певного, вузького амплуа: актор з успіхом грав і характерні ролі, і героїв-коханців, і людей, як кажуть, із народу. Він залишався однаково цікавим і у фраку, і в тілогрійці. У ті роки, коли в репертуарі було чимало сірих, кон’юнктурних спектаклів-одноденок, керівництво театру завжди знало, що талант і чарівність Задніпровського можуть «витягнути», врятувати будь-яку виставу. Михайло Олександрович знявся у кількох кінофільмах («Роман і Франческа», «Рим, 17», «Доля Марини», де працював разом з Леонідом Биковим).
     У 1969 році Михайло Олександрович Задніпровський отримав звання народного артиста України, а 1971 року став лауреатом державної премії України імені Тараса Шевченка за виставу «Пам'ять серця».
   Та все частіше мучили тромби, лікарі пропонували ампутацію. Та який актор без ніг?! Задніпровський відмовився: будь що буде! Часто ночами просиджував у ванні з холодною водою, особливо після стресів. Переніс операції, штучні вени. Та лікування не допомогло. Помер Михайло Олександрович 9 червня 1980 року. Похований на Байковому кладовищі у Києві.
     Дружина актора, Юлія Семенівна Ткаченко, як і чоловік, – народна артистка України, лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка. Працювала в театрі ім. І.Франка півстоліття, створивши безліч яскравих, пам’ятних образів. З 1986 року викладала в Київському інституті театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Юлія Семенівна пережила Михайла Олександровича на 28 років, померла 21 березня 2008 року, похована на Байковому кладовищі, поряд із чоловіком.
Сьогодні в театрі ім. Івана Франка продовжують працювати син та онук Михайла Олександровича – Лесь і Назар Задніпровські. Вони відомі не лише як театральні, а і як кіноактори, є улюбленцями мільйонів українців.

    Виставка, присвячена Михайлові Задніпровському, ознайомить відвідувачів із матеріалами з сімейного архіву актора. Серед них атестат Михайла, його фронтові листи рідним, акварельний натюрморт «Сон-квіт», світлини батьків актора, Михайлика з мамою, фото воєнних років, зустрічей Михайла Олександровича із земляками. Чимало світлин із сценами спектаклів, у яких грав актор, та його зображення в різних театральних та кінообразах. Серед інших – і фотографії Леся і Назара Задніпровських та їхніх колег з театру ім.Франка під час їхніх відвідин Кам’янки. 
   В один з останніх візитів актори передали до фондів заповідника родинний самовар та керамічний глечик з дарчим написом. Ці експонати також представлені на виставці.
     Тож запрошуємо всіх охочих відвідати виставку і ще раз згадати та вшанувати нашого земляка, народного артиста України Михайла Задніпровського!