Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану,
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить…
(Ліна Костенко)
Найбільшим, найціннішим подарунком, який іноді підносить нам доля, є людина, якій хочеться сказати: «Дякую за те, що ти є. І, на превеликий жаль, дякую, що ти була». Такою людиною, мудрою, розумною, талановитою, благородною, інтелігентною, доброю і порядною є, був і залишиться Шатило Віталій Іванович.
Віталій Іванович – кам’янчанин. Народився 2 липня 1940 року в родині педагогів. Батько Іван Дмитрович – учитель математики, фронтовик, що пройшов дорогами Другої світової війни 1941-1945 років від початку до її перемоги; мати – Параска Семенівна – вчитель фізики. Віталій ріс під пильним наглядом рідних у нелегкі воєнні та повоєнні роки. Спочатку до 1954 року навчався у середній школі № 1, а закінчив міську школу № 2 у 1957 році. Впродовж усього життя підтримував дружні стосунки зі своїми однокласниками. Валентина Миколаївна Майборода з теплотою в душі згадує: «Віталій був старанним, розумним, ерудованим учнем, безконфліктною, товариською, доброю людиною. Завжди мав свою думку, свій сильний стержень і свою неповторну ауру. Всі дівчата симпатизували йому, адже був дуже гарним, струнким, займався спортом, добре розбирався в музиці, а хлопці також шукали дружби з ним».
Незабутніми стали роки навчання по класу баяна у дитячій музичній школі ім. П. Чайковського. Очевидно, абсолютний слух Віталій Іванович успадкував від музично обдарованої родини Шатилів. Батько і дядько Петро Дмитрович гарно грали на баяні, підбираючи мелодії на слух, а улюблена тітка Марія Дмитрівна навіть без азів нотної грамоти навчилася грати на гітарі і мандоліні. Його друг по музичному навчанню Ратушний Олександр став професійним музикантом. Саме він розповідав, що Віталій був надзвичайно здібним і талановитим і йому пророкували блискуче артистичне майбутнє, але любов до точних наук переважила. Вже по закінченню школи він навчився грати на гітарі і фортепіано. І музика супроводжувала все його життя. Де б не з’являвся Віталій Іванович, він завжди був у центрі уваги, захоплюючи всіх своїм музикуванням.
В.А. Македонська пригадує як молодий вчитель школи №1 Віталій Шатило влаштовував на великих перервах в учительській, висловлюючись сучасною мовою, музичні релакси для душі: брав у руки баян і грав свої улюблені мелодії. Часто акомпанував жіночому колективу і був незамінним у різних культурних заходах.
Закінчивши Черкаський педагогічний інститут, уперше в статусі вчителя фізики переступив Віталій Іванович шкільний поріг Старонекрасівської восьмирічної школи Ізмаїльського району Одеської області. Та не встиг молодий учитель увійти в ритм шкільного життя, як через два місяці отримав повістку з військкомату. Строкову службу проходив у місті Павлограді, в єдиній у радянському союзі військовій частині по забезпеченню секретного кабельного зв’язку. Служба для юнаків з вищою освітою тривала на той час один рік, а Віталія Івановича демобілізували раніше, у серпні 1965 року. З першого вересня 1965 року прийшов він працювати в Кам’янську середню школу № 1 на посаду вчителя трудового виробничого навчання, а коли мати, Параска Семенівна, вийшла на заслужений відпочинок, то Віталій Іванович почав викладати ще й фізику. Тут у цій школі і пройшло все його трудове педагогічне життя. 
Молодий, енергійний, сповнений сил прагнув вчитель поділитися знаннями зі своїми учнями. Розумний, ерудований він дуже цінував бажання дітей освоїти такий нелегкий предмет як фізика. Здібних учнів, зацікавлених його предметом було тоді багато. Тож, доводилося Віталію Івановичу працювати над своїм фаховим рівнем, багато читати, вдосконалювати методику, намагаючись фізику зробити не схоластичним, теоретичним предметом, а практичним, корисним для життя. 
Шатило В.І. своєю відданою працею осяяв життєвий шлях багатьом своїм учням. Саме вони вважають, що їхній педагог мав особливий дар зацікавити своїм предметом. Високо порядна людина, інтелігент він умів у звичайному хлопчикові чи дівчинці викликати бажання до навчання, вселити надію і віру у власні сили. Його внесок у виховання та становлення багатьох випускників і учнів Кам’янської середньої школи № 1 насправді великий. Талановитий учитель не міг відпустити учнів у життєвий простір без посіяних ним зерен добра, порядності, працелюбності, наполегливості, людяності, вихованості. На все життя його клас 1981 року випуску, в якому було 35 учнів став його улюбленим. Впродовж всього свого життя вчитель ніколи і нікого не забував. Цікавився долею кожного. З огляду на життєвий досвід – дипломатично давав поради. Зберіг Шатило В.І. найкращі спогади про Віктора Путіліна – талановитого, ерудованого фізика, якого готував до багатьох районних і обласних олімпіад, на яких хлопець виборював перші і призові місця на Всукраїнських наукових конкурсах. 
Назавжди залишилися улюбленими учнями Олександр Македонський, Марина Чередніченко, Лариса Темна, Наталія Мунтян, Наталія Ісай, Анатолій Шкворець, Ірина Досужа, Тетяна Омельченко, Валентина Доненко, Юрій Мітяєв, Тетяна Гурова, Юрій Чередник, Євгеній Чередник, Світлана Зайченко, Онищенко Віктор та багато, багато інших.
Взагалі його організаторські здібності були надзвичайно високими, потенційними. Неодноразово завідуюча райвно Приліпко Олександра Іванівна пропонувала йому стати директором школи. Та Віталій Іванович відмовлявся, адже йому не були притаманні такі риси як честолюбство та амбітність. Чоловікові подобалося робити свою улюблену справу – навчати дітей, передавати свій досвід, бути самим собою, вільним у своїх справах і помислах. Таким він був і ніколи собі не зраджував. 
Віталій Іванових захоплювався спортом: легкою атлетикою, тенісом, грою в шахи. Влаштовував турніри серед учителів і учнів. Дуже любив подорожувати.
Його зовнішня чоловіча врода, елегантність були гармонійними з внутрішнім моральним світом. Впродовж усього життя він був еталоном і кумиром дівчат і жінок Кам’янки й того оточення, де він з’являвся. Учні намагалися його наслідувати. Віталій Іванович умів цінити справжню, надійну чоловічу дружбу, адже трималася вона на взаємоповазі, чесності та довірі.
Як чоловік він виконав свою місію на цій землі: побудував будинок; посадив сад; посіяв розумне, красиве, високе, нетлінне; знайшов своє особисте щастя. Разом із Таїсією Борисівною створив чудову родину, в якій панувала й до нині панує атмосфера любові, злагоди, взаєморозуміння та глибокої поваги. Здавалося з кожним днем він закохувався у свою суджену все більше і більше. Його любов, поклоніння, відданість і вдячність дружині достойні найвишуканіших дифірамбів. Віталій Іванович обожнював свою родину, свою вірну, кохану дружину, своїх чудових, розумних, талановитих донечок-красунь Іринку і Людочку, своїх найдорожчих онуків – Вільяма й Антоніо-Віталія, своїх чарівних, неповторних внучок – Емілію й Анжеліну, завжди знаходив спільну мову зі своїми розумними, обдарованими і талановитими зятями Вільямом-старшим, чоловіком Людмили, і Робертом, чоловіком Ірини. Віталій Іванович був щедрим на турботу, віддавав кожну часточку своєї світлої душі рідним людям. Часто покидаючи батьківщину, їхав за кордон, де жили родини його доньок, і допомагав доглядати і виховувати внуків. І діти платили йому взаємністю, боролися як тільки могли за кожну мить життя свого найулюбленішого, найріднішого батька, були поруч до останнього його подиху.
А дім збудував Шатило В.І. неабиякий, а п’ятиповерховий, кооперативний. У 80-х роках не так просто було дістати дозволи на будівництво, земельну ділянку, замовити проект, зрушити щось з місця. Отож і доводилося йому, заступнику голови кооперативу, разом з головою Михайлом Копаницею їздили по всіх інстанціях, щоб постав перший будинок і відкрив шлях для будівництва ще двом багатоповерхівкам. Понад 40 років Віталій Іванович був головою правління житлово-будівельного кооперативу № 1. Жителів свого будинку вважав найкращими сусідами і добрими друзями. Про них він невтомно дбав. Завжди вчасно надавалися комунальні послуги, робилися поточні і капітальні ремонти, прибиралася територія тощо.
Спілкуватися з Віталієм Івановичем було справжнім щастям. Він був цікавою, розумною людиною з витонченим почуттям гумору, з якою хотілося говорити і отримувати від цього насолоду. А його щедрість, доброта, безкорисливість у стосунках викликали захоплення до сліз. Він без роздумів надавав матеріальну допомогу і виручав у найскрутніших ситуаціях, підтримував морально. І робив це безкорисливо навіть тоді, коли йому самому потрібна була допомога. Він завжди знаходився у центрі уваги будь-якого товариства, адже мав не тільки розумну, світлу голову, щедрий талант, золоті руки, а й був сучасною, прогресивною людиною. Добре орієнтувався в комп’ютерній техніці та Інтернетпросторі і не було такої роботи, яка була б йому не під силу.
Якось Ліна Костенко написала: «На цій землі головне набутися разом».
Та набутися разом ніколи неможливо, як і неможливо нажитися на цьому світі. На жаль, Віталій Іванович переступив земну межу і відійшов у Вічність. Як болить, щемить і рветься від горя серце. І немає слів, які б могли передати невимовні печаль, тугу й горе, і немає ліків, які могли б зцілити незагоєну рану, що ніколи не відболить. 
Та його безсмертя в його дітях, онуках, майбутніх нащадках, у світлій, добрій пам’яті рідних, близьких, друзів, учнів, усіх тих, хто дякує Богу за безцінний дар, ім’я якому – Шатило Віталій Іванович.

Галина Таран