23 січня 2021 року виповнилося 130 років з дня народження Павла Григоровича Тичини (1891-1967) – поета, який неодноразово бував на Черкащині.

Формування світогляду молодого Павла Тичини проходило під впливом українських митців модерністського напрямку – М.Коцюбинського, М. Вороного, М. Жука та інших. Творчі зустрічі – Чернігівські «суботи» Коцюбинського – стануть для нього справжнім університетом, де молодий поет познайомиться з найновішими поглядами на мистецтво слова та найсучаснішою високою літературою, а, головне, відкриє для себе український світ, бо художньо обдарована людина може реалізувати себе тільки за умови укоріненості у власну національну культуру. Саме Українська національна революція березня 1917 року та утворення УНР викликали в Тичини величезне творче піднесення, і над усією Україною засяяли «Сонячні кларнети». Поступово під впливом жорстокої класової боротьби, що з усієї сили роздмухувалася російським більшовизмом і в основу якої було покладено антиукраїнську шовіністичну сутність, щемка лірика поета доносить до нас страдницький біль людини, яка всім серцем сприйняла національну революцію 1917 року, а потім стала свідком її антилюдяності.

Злам поета відбувається не відразу, не в один момент. Треба пригадати, що комуністична ідея побудови соціально справедливого суспільства приваблювала мільйони людей. І саме в цей час в Україні стає досить помітним націонал-комуністичний ухил, який притягував у більшовицькі лави національно свідомих людей. Москва розуміла, що з Україною вона впорається лише тоді, коли надасть їй певну свободу в національно-культурному будівництві. Звичайно, така свобода була недовгою і закінчилася репресіями проти діячів української культури на початку 30-х років та штучним голодомором 33-го року. І, тим не менше, Тичина із поета, який слухав музику всесвіту, умів передавати найтонші настрої рідної природи, піднесено вітав національну революцію почав «поетично» прислуговувати радянській владі, що була ворогом українського народу.

В чому природа Тичинівського зламу? На це немає точної відповіді. Швидше за все, з поетом ретельно попрацювали так звані «спецоргани»: залякували, погрожували, шантажували, бо такі метаморфози з власної волі навряд чи можливі... Дуже тонкою, вразливою, делікатною людиною був Тичина. Його порівнювали з Еоловою арфою, що відгукувалася на «вітри епохи». А ще говорили про нього як про довершену «скрипку Страдиварі» і запитували: невже така довершена, винятково чутлива скрипка буде грати, якщо по ній гатити молотом? А по Тичині таки «гатили молотом» – перековували у зразкового радянського поета. Він зламався, «скрипка Страдиварі» тріснула і замовкла навіки… Про злам поета засвідчила його збірка «Чернігів» (1931р.), яка була переповнена «правильних» партійних лозунгів і графоманського штибу віршів, читання яких сьогодні викликає і гірку посмішку, і гіркий душевний біль. Надзвичайно образною і точною констатацією творчого зламу Тичини ми знаходимо у Євгена Маланюка – «від кларнета твого пофарбована дудка осталась…»

Декілька разів П. Г. Тичина робив відчайдушні спроби піднятися до себе самого, колишнього. Проте створити щось по-справжньому вартісне не вдалося: він, за словами В. Стуса, уже став «вигаслим генієм».

Трагічна доля «Сонячнокларнетного поета» надихнула мене на такі поетичні рядки:

Нема Вкраїни – тож нема Поета,

Що зголосився сонцями кларнета.

Для них удвох ставровано сюжети –

На драму натягнули оперету!

Враз – всі на світі липи заніміли,

Черницями ввібралися пастелі,

І арфи, мов возами, заскрипіли,

Оркестри в какофоннім стогнуть хмелі…

І кров`ю причащалися дуетом,

В колючім дроті голоси сонетів…

Свобода розтиналася багнетом –

Трагедія в фіналі оперети:

Зісторена страждала Україна

І вірші у Поета – гірші й гірші…

Незважаючи на пережиту внутрішню драму, яка спопелила геніальний талант поета, ставлення до нього було надзвичайно шанобливе. Всі розуміли, що творчість П.Г. Тичини в її найкращих виявах є видатною і неповторною сторінкою в українській літературі. Це поезія найвищої мистецької проби і вона залишиться назавжди в українській і світовій літературі.

Алла Єфремцева, науковий співробітник

Кам’янського державного

історико-культурного заповідника