Запрошуємо кам'янчан та гостей міста відвідати кімнату Другої світової війни в історичному музеї Кам'янського державного історико-культурного заповідника та прослухати тематичну екскурсію.

«Ми за ціною не постоїмо…»

У цьому році виповнюється 75 років із Дня закінчення найкривавішої та найжорстокішої війни в історії людства – Другої світової (1.09.1939-2.09.1945 р. р.). Саме ця війна стала для України страшним тягарем, бо майже 4 роки точилася на нашій землі. Лише 28 жовтня 1944 року німецько-фашистські війська залишили територію нашої країни. Проте це не стало завершенням остаточних бойових дій, бо ще до початку 50-х років ХХ ст. в західних районах України йшла партизанська війна Української повстанської армії проти «нових визволителів» за відновлення незалежності Української держави. Проте в цій статті буде йтися не скільки про історію війни, як про наслідки, які вона залишила по собі.

Як не парадоксально звучить, але до сьогоднішнього дня не можна остаточно назвати кількість жертв, які принесла Друга світова війна людству. Та все ж, документально встановлено, що найбільше втрат у ній понесли народи двох держав, тодішнього СРСР та Німеччини. Недаремно в Радянському союзі майже до середини 80-х років ХХ ст. тема людських втрат у війні залишалася забороненою для наукового вивчення. А в післявоєнній Німеччині не було можливості по гарячих слідах провести підрахунок сумарних втрат як армії, так і мирного населення. На сьогоднішній день дуже важко точно назвати кількість жертв тієї війни по кількох причинах. По перше війна точилась майже 7 років, за такий великий проміжок часу важко зібрати весь документальний матеріал стосовно втрат. По друге, як одна, так і інша ворогуюча сторони або занижували, або завищували кількість втрат своїх та чужих. По третє, як сталінський СРСР, так і гітлерівська Німеччина, особливого відношення, що до збереження своїх народів у війні великих ілюзій не мали – «Перемога, будь-якою ціною!». Правда в Німеччині, враховуючи її людські ресурси та тактику ведення бойових дій, все ж таки до життя солдата ставились більш прагматично. Проте і в одній, і в іншій тоталітарній системі все зводилось до вислову: «Загибель однієї людини це трагедія, а загибель мільйонів це статистика!». Тому і рахунок в тій війні йшов на мільйони і десятки мільйонів життів.

Перша офіційна цифра радянських військових втрат була оприлюднена Й. Сталіним в інтерв’ю газеті «Правда» 13 березня 1946 року, де він сказав: «В результаті німецького вторгнення Радянський Союз втратив у боях, а також внаслідок окупації та вивезення людей на каторжні роботи, біля 7 мільйонів осіб. Тобто Радянський Союз втратив в кілька разів більше людей ніж Англія і США разом узяті». Але, вже на початку 60-х років, М. Хрущов оприлюднив нову цифру втрат радянських громадян у світовій війні – понад 20 млн.

Пізніше, російський дослідник Д. Волкогонов назвав цифру втрат Радянського союзу – не менше 26-27 млн. осіб, і не дивно, що кількість втрат з кожним разом зростала. Для радянської країни історія війни склалася так, що коли у 1941-1942 роках відступали, не було можливості рахувати загиблих і полонених, а коли наступали у 1943-1945 роках, не було бажання рахувати втрати.

У кожного німецького вояка при собі знаходився «опізнавальний знак» з даними власника, і після загибелі цей «знак» передавався в штаб підрозділу, куди заносились данні про місце і обставини загибелі. В радянських бійців таких «опізнавальних знаків» не було. «Смертні медальйони»: чорні ебонітові капсули зі скрученим папірцем, де власник повинен був записати дані про себе, які були введені на початку війни, у 1942 році були відмінені. Тому, як правило, через певний час з останками бійців не виявляли ніяких документів. Красномовним прикладом є знахідка у 2000 році могили 200 радянських десантників в районі м. Піллау, які загинули там у квітні 1945 року. Так от, ні в одного з них не було ні жетонів, ні документів, і це за кілька тижнів до завершення війни в Європі!? Проте у всіх німецьких вояків, яких знаходили тут пошуковці, були посмертні жетони.

Тому такі причини приводили до різного роду неточностей, помилок і навіть фальсифікацій. Прикладом є Косунь-Шевченківська наступальна операція (січень – лютий 1944 року), де за даними радянської сторони німецькі війська втратили понад 55 тис. осіб убитими. Але останні дані наших дослідників та результати пошукових робіт, а також архіви Вермахту свідчать про те, що німецькі війська втратили в цій битві не більше 20 тис. вояків. А от радянські втрати становили біля 100 тис. бійців!? Тому штаби армій і фронтів мабуть і створювали такі цифри. По перше щоб применшити свої втрати, по друге щоб отримати більше привілеїв командуючим, по третє діяли за старим «суворівським висловом». Після взяття Ізмаїлу полководець О. Суворов наказав до 2 тис. убитих турків приписати ще 18 тис., і сказав: «Пиши поболе, чего их бусурманов то жалеть!». Тому і не жаліли ні своїх, ні чужих. Недаремно в відомому радянському кінофільмі «Білоруський вокзал», звучить пісня із такими словами:

«… А нам нужна победа.

Одна на всех.

Мы за ценой не постоим!..»

Останні дані, які спираються на архівні матеріали та дослідження українських та іноземних дослідників, в тому числі і російських, говорять про наступне. Втрати Радянського союзу у Другій світовій війні з урахуванням полеглих у війні з Японією на Далекому Сході становлять 43 млн. 448 осіб. Втрати ж Німеччини, разом з цивільним населенням - біля 5 млн. 950 тис. осіб. За результатами останніх пошукових досліджень на місцях боїв, втрати Німеччини і СРСР становлять: 1 до 10. Тобто за кожного убитого німецького солдата, радянський уряд заплатив життями 10 своїх громадян. Перемога будь-якою ціною!

Проте ніхто мабуть уже точно не порахує скільки Друга світова війна знищила людських доль, скільки не народилося дітей, який людський потенціал був перемелений кривавим молохом війни.

На жаль, висновків з уроків історії людина не робить. Ще живі поодинокі свідки тієї війни, а вже їхні внуки і правнуки, взяли до рук зброю, щоб захистити свою землю від нового загарбника. Російський народ, який називає себе «народом переможцем», знову брязкає зброєю на Сході України, розширюючи простір для «русского мира». Але нехай пам’ятають «старші брати» про існування «закону бумеранга», не ми прийшли на їхню землю, але ми свого не віддамо…!

Ю. Ю. Ляшко,

завідуючий історичним музеєм

Кам’янського державного історико-культурного заповідника