Все велике починається з малого. Ця загальновідома аксіома характеризує чи не кожну суспільну сферу, процес чи дійство. Дана теза актуальна і щодо профорієнтаційного вибору людини, який так чи інакше починається з дитинства. Одним із найяскравіших підтверджень цієї концепції є життєві долі учасників напевно чи не найуспішнішого технічного гуртка, який існував у Кам’янці, – картингу. Кожен із тих, хто відвідував це захоплююче заняття, в майбутньому на “ти” спілкувався з технікою, що допомогло згодом адаптуватися у жорсткому навколишньому світі. Досвід же про роки “картингування” викликає у них ще й досі великий азарт і позитив. Про історію та становлення картингового спорту у Кам’янці ми і будемо говорити в даному дослідженні.

Старт процесу був даний у 1977-му році. Саме тоді керівником Будинку піонерів у Кам’янці став Валерій Володимирович Бабенко. Очоливши цей заклад, маючи управлінський досвід та розуміючи потреби дитячої аудиторії, у нього невдовзі виникла ідея створення гуртка картингістів. На той момент часу такі технічні новітні заняття для молоді існували лише у кількох містах Черкащини: зокрема, у Чигирині та Черкасах. Побачивши наживо дане захоплююче дійство, В.Бабенко загорівся бажанням створити такий гурток і в Кам’янці. Але, зазначимо, що все це проходило дуже непросто.

Спочатку Валерій Володимирович поїхав у Черкаси, де на базі ДТСААФ (Добровільне товариство сприяння армії, авіації і флоту) він з великими труднощами випросив раму для картингової машини (по суті – шасі). Щоправда мотор тут дістати не вдалось, але перший вагомий крок уже було зроблено. Далі В.Бабенко відвідав Чигирин, де уже діяв відповідний гурток і дізнався, що мотори чигиринцям постачають із Києва. Як наслідок, пізніше було зроблено цільовий вояж до столиці, де і придбали цей необхідний механічний вузол. У результаті, основні необхідні деталі для першого картингового боліду у Кам’янці звідусіль зібрали та завезли, залишилось лише все це скласти докупи.

Таке важливе завдання Валерій Бабенко доручив Івану Сухарєву, який на той час очолював танцювальний гурток у Будинку піонерів. Але при цьому останній володів і прекрасними технічними навичками. Зокрема, свій власний автомобіль – “Запорожець” – Іван Іванович по кілька разів розбирав, складав всі його вузли і деталі, вправно ремонтуючи різні технічні несправності. Тому, коли йому запропонували очолити гурток з картингу, той з радістю прийняв цю пропозицію. Як наслідок, вже з 1 вересня 1979 р. гурток картингового спорту на чолі з І.Сухарєвим почав працювати в Будинку піонерів у Кам’янці.

Незважаючи на початок діяльності, перший карт ще не був остаточно складений, тому головним завданням стало завершення його конструювання. Із всіх необхідних деталей не вистачало лише колісних дисків. Однак це не стало проблемою для кола кам’янських ентузіастів, які так натхненно загорілись новою справою. Зокрема, І.Сухарєв через своїх родичів, які працювали на Кам’янському машинобудівному заводі, домовився про виготовлення цих дисків на підприємстві. В результаті, ці алюмінієві ободи були вилиті в ливарному цеху й повністю доукомплектували перший карт у Кам’янці. Зазначимо, що у подальшому колісні диски виготовляли безпосередньо при картинговому гуртку. Тут розміщувались муфельні печі, була зроблена спеціальна форма і зі сплаву дюраль-алюмінію виливали ці потрібні деталі, які через амортизаційні зноси виходили з ладу і часто пошкоджувались.

На момент, коли зібрали перший картинг, до нового гуртка вже записалось десятки охочих. Як тільки з вересня 1979 р. по школах оголосили про появу нового технічного заняття, чимало хлопчаків буквально навалом, один поперед одного, почали сюди записуватись. Власне, перші “слухачі” разом з І.Сухарєвим й іншими працівниками Будинку піонерів доробляли, монтували та переобладнували цю дебютну автівку. Вони ж стали і першими пілотами цього швидкого наземного чотирьохколісного транспорту.

Оскільки попит на відвідування занять з картингу був величезним, постала необхідність створити відповідну пропозицію. На основі вже існуючого карту вирішили зробити ще один. Для цього взяли водопровідні труби, які зім’яли, скрутили та з’єднали між собою. Зварювальником був керівник гуртка з різьблення по дереву П.В.Саранча, всі “нутрощі” машини складав І.І.Сухарєв, координував процес В.В.Бабенко, а численні хлопчаки-гуртківці активно допомагали, намагаючись хоч чимось бути корисними. Як наслідок, спільними зусиллями новий саморобний карт через кілька місяців після початку роботи нового заняття був зроблений. Однак, на жаль, на практиці він виявився недієздатним.

Ще у ході складання цього карту Іван Сухарєв сумнівався у його спроможності. Коли ж один із кам’янчан-ентузіастів – керівник спортивного товариства “Колос” Анатолій Іванович Мельник – ініціював опробування автівки, проявились всі його недоліки. Проїхавши коло по дорозі-шосейці на вул.Миколаївській (колишня Кірова) – Г.Кудрі, ненадійні водопровідні труби значно деформувались, що безпосередньо відчув на собі водій. Це, звісно, завдало великого дискомфорту та прямо загрожувало отримуванню численних фізичних травм. Через такі несприятливі обставини саморобний карт більше не використовували й надалі їх просто закупляли на різних базах, в основному – в Черкаському обласному ДТСААФі. На кінець першого сезону 1979-1980 рр. на картинговому гуртку було вже 4 автівки. Пізніше, у 80-х – 90-х рр. їх вже нараховувалось кілька десятків, що яскраво свідчило про стрімкий прогрес цього заняття у наступні роки.

Попри позитивні успішні починання та швидкий розвиток гуртка картингістів у Кам’янці, його повноцінне функціонування зумовило і появу різних проблем. Зокрема, гучні звуки моторів викликали численні нарікання у місцевих жителів. Будинок піонерів з 1977 р. розміщувався в одному з приміщень по вул.Миколаївській. Тут неподалік був сарай, куди і розмістили автівки. Відповідно, дітлахи ганяли на картах безпосередньо біля людських дворів. Природно, що це призвело до невдоволення від містян, які з відповідними скаргами звернулись до органів влади. Це мало свої наслідки і картингістам довелося собі шукати нове пристанище.

Місце знайшли досить швидко. Ним стало одне зі складських приміщень в районі старої бані (територія нинішньої піцерії“Оазис”). І хоча сюди довелось перебиратись взимку 1980 р., через велике бажання та порив, як дітлахів, так і їхнього керівника, зміна місця дислокації пройшла швидко і успішно. Щоб утеплити приміщення картингісти толокою обмазали будівлю глиною та підручними матеріалами, а різноманітною тканиною позатикали щілини тощо. Опалювався цей тимчасовий прихисток за допомогою “буржуйок”.Однак надовго гурток тут не затримався.

Наприкінці осені 1979 р. В.Бабенко залишив Будинок піонерів, очоливши літературно-меморіальний музей О.С.Пушкіна і П.І.Чайковського. Новим же директором установи став Петро Васильович Саранча, який в подальшому більше як півроку керував закладом. Однак згодом ситуація змінилася. Восени 1980 р. Будинок піонерів було реорганізовано на 2 заклади: Будинок творчості, куди увійшли гуртки мистецького нахилу (танцювальний, вокальний, художний та ін.) та Станцію юних техніків (СЮТ), де сконцентрувались гуртки технічного напряму (авіамодельний, судномодельний, автомодельний, радіогурток тощо). П.В.Саранча очолив СЮТ, куди і були прикріплені картингісти. Всі ці технічні заняття стали проводитись у виділеній для СЮТу будівлі по вул. Г.Кудрі. Тут було і підвальне приміщення, де колись знаходилась котельня. Саме сюди, за ініціативи І.Сухарєва, після ремонтів та різноманітних перетрубацій, і переїхали кам’янські картингісти восени 1980 р. На прилеглій до будівлі вуличній дорозі, у парку та нижче на стадіоні відбувалось тренування юних автомобілістів. Вже невдовзі – у 1982 р. – в дворищі СЮТу було зведено окреме гаражне приміщення, куди остаточно переселились вихованці гуртка, де вони і займались наступні 20 років. Навколишню ж територію у дворі капітально заасфальтували, що дозволило юнакам займатись улюбленою справою, не виїжджаючи на проїжджу частину, що, звісно, унеможливило виникнення різних небезпечних ситуацій.

На початковому етапі вже повноцінного функціонування картингового гуртка в СЮТі виникла проблема із постачанням двигунів. Як вже згадувалося вище, перший мотор привезли зі столиці. Однак практично це робити було непросто. Тому вихід з такої скрутної ситуації знайшли на місці. Із керівництвом СЮТ зв’язались представники Кам’янського відділку міліції, які запропонували для гуртка “безхозні” мотори з мопедів (50 см3) та мотоциклів (125 см3) марки “Мінськ” (конфісковані, списані тощо). Мотори з цього транспорту оптимально сідали на раму картів. П.Саранча погодив цю пропозицію і надалі було домовлено про постачання даних двигунів на СЮТ, де їм знайшли дуже гарне практичне застосування. В наступні роки ця усна угода стабільно діяла, тому питання моторів було закрите.

Наголосимо на одному важливому аспекті: очільники та керівники Кам’янського картингового гуртка майже ніколи не купували паливо для проведення занять. Самі дітлахи в пляшках, постійно та регулярно, приносили бензин та масло, щоб займатись улюбленою справою. Звісно, що кожного дня юнаки не катались, планомірно виконуючи те чи інше завдання (розбирали двигун і шасі, ремонтували несправності, удосконалювали аеродинамічні елементи), але факт в тому, що від них самих залежало, чи будуть вони їздити чи ні. Це стимулювало до активної праці та надихало на практичні звершення.

Розвиток картингового спорту у Кам’янці відбувався настільки швидко і гармонійно, а люди, які цьому сприяли, були такими наполегливими та завзятими, що вже на 2-ий рік функціонування гуртка в містечку – у 1980-му – тут провели обласні змагання. Це відбулося за наполяганням директора СЮТ П.Саранчі. Якраз наприкінці 1979 р. у с.Тимошівка завершили асфальтування посадкових смуг аеродрому. Тому тут, як факт, розмістилась велика простора територія, де можна було потенційно проводити змагання. Цим і вирішив скористатись Петро Васильович для обкатки нового летовища.

Після узгодження всіх необхідних організаційних питань з обласною і міською владою, у жовтні 1980 р. у Кам’янці відбулись перші загальнообласні змагання з картингу. Урочисте відкриття дійства проходило у дворищі міської ЗОШ № 2. Звідси всі учасники вирушили до основного місця баталій – у с.Тимошівка. І хоча кам’янчани не зайняли тут призових місць, набутий досвід дуже знадобився як його організаторам, так і учасникам для подальших успішних звершень.

Яскравим підтвердженням зростання рівня картингового спорту у містечку стала організація і проведення тут всеукраїнських змагань. Ідея щодо проведення даного республіканського турніру зародилась у очільника СЮТ П.В.Саранчі ще у 1980 р., після дуже вдалого проведення обласних змагань. На базі цього успіху виникло бажання підняти планку до національного масштабу. Петро Васильович на початку 1983-го року звернувся до обласного керівництва СЮТ з відповідною ініціативою. Черкаські очільники не були в захваті від цієї ідеї, розуміючи рівень відповідальності та об’єм різноманітних організаторських клопотів. Але П.Саранча наполіг на своєму, запевнивши в особистому зобов’язанні провести все належним чином. З такими думками він поїхав до Києва, куди кам’янського керівника СЮТу і направили залагоджувати його ж ініціативу.

Перемовини пройшли конструктивно, легко і успішно. Вже невдовзі на Кам’янщину завітала столична делегація, щоб оглянути спроможність місцевої інфраструктури провести республіканські змагання. Оцінивши високий рівень асфальтного покриття на Тимошівському аеродромі, місця для розселення та стоянки транспорту, всіляке сприяння місцевої влади київські керівники погодили організацію у Кам’янці XVI-их мікроавтомобільних змагань на першість України серед школярів. Датою проведення дійства назначили 1 – 3 липня 1983 р.

У намічений день до Кам’янки з’їхались делегації із усіх 25 областей України та м.Київ. За звання найшвидших боролись 106 учасників. Гостей поселили у приміщенні Михайлівської школи-інтернату, транспорт із картами та необхідним обладнанням розмістився у дворищі навчального закладу. Звідси команди безпосередньо їхали на змагальний майданчик до аеродрому в Тимошівці. Звісно, з керівниками летовища зазделегідь домовилися про проведення заїздів, огородивши на посадових смугах територію, зробивши заслони із покришок та повороти на кінці прямих, щоб убезпечити учасників від вильоту. Щоправда, кілька разів під час змагань сюди прилітали на дозаправку “кукурудзники”, але вони сідали у визначених місцях й відразу відлітали. Головним суддею перших у Кам’янці республіканських змагань став представник м.Харків. Тобто, все було організовано на найвищому рівні.

Змагання проходили у двох вікових групах: молодшій (клас “Піонер”, об’єм двигуна карта 50 см3) і старшій (клас “Юніор”, об’єм двигуна карта 125 см3). Кожний юний спортсмен, змагаючись у відповідній віковій категорії між собою, проїжджав замкнуте коло в один кілометр при швидкості 70 км/год (молодша група) і 100 км/год (старша група). Зрозуміло, що задля успішного подолання цієї дистанції необхідно було мати необхідну майстерність та навички.

Переможцем XVI-их Всеукраїнських мікроавтомобільних змагань серед школярів у Кам’янці стала команда із Харківської області. ІІ-ге місце зайняли представники Миколаївщини, а бронзою вже задовольнилась команда із Дніпропетровської області.

На Всеукраїнських змаганнях з картингового спорту були представлені й місцеві вихованці. І хоча призових місць вони не зайняли, в хвості пелотону юнаки теж не пленталися, показавши гідний рівень підготовки, який забезпечив І.Сухарєв.

Обстановка у містечку, прийом, організаторська підготовка – все це було забезпечено настільки добре і злагоджено, що вже через 2 роки – у 1985-му – київські керівники вже самі звернулись до Кам’янки з метою проведення в містечку всеукраїнських змагань з картингу. Звісно, що тут все погодили і під керівництвом П.Саранчі знову провели таке масштабне дійство. Це стало яскравим “знаком якості” як місцевого картингового спорту, так і населеного пункту в цілому.

Взагалі, починаючи з 1980 р. і до 2003 р. включно, у Кам’янці щорічно проводилися змагання з картингу: або міські-районні, або обласні чи міжрайонні. Був навіть період, коли такі змагання проводили по кілька разів на рік. Все це свідчило про стрімкий розвиток і популярність заняття серед кам’янських юнаків.

У цей період вони досягнуть високих практичних результатів на різноманітних турнірах і змаганнях. Так, у 1981-му році на обласних змаганнях з картингу у Черкасах наші хлопці увійшли до числа призерів. А ще через кілька років вже на всеукраїнських змаганнях кам’янчанин Олег Мальчик (трагічно загинув у зоні АТО у 2016 р.) став чемпіоном України.

Також гарними виступами та майстерністю у різні роки відзначились Владислав Швець, Ігор Шадурський, Віталій Степанов, Микола Салій, Вадим Туз, Ігор Швець, Олександр Мендруль та інші. А у 1994 році кам’янчанин Олексій Захаренко знову (як і О.Мальчик) реалізував головне завдання кожного картингіста – став чемпіоном України. Всі ці досягнення яскраво продемонстрували великий професіоналізм кам’янської картингової школи та її вихованців.

Як уже частково згадувалось вище, із перших днів функціонування картингового гуртка у Кам’янці кількість охочих записатись сюди зашкалювала. Це призвело до того, що замість стандартної однієї групи дітлахів на нове захоплююче технічне заняття швидко набралось 4, а потім вже і 6 груп юнаків з 15-ти осіб. Зазначимо, що окрім власне містян, до гуртка записались та приїжджали і багато учнів із сіл Кам’янського району. З кожними із них Іван Іванович Сухарєв впродовж тижня займався у визначений для цього час. Дещо пізніше, у другій половині 1980-х рр., ще одним викладачем з картингового спорту в СЮТ став Петро Григорович Захаренко. Досить швидко він також набрав 6 груп учнів, розвантаживши таким чином І.Сухарєва та примноживши кількість кам’янських підлітків та школярів із сіл району, бажаючих вивчати ази картингової науки. Але, як виявилося, навіть цього було недостатньо.

Директор СЮТ Петро Васильович Саранча постійно мав стратегію щодо наближення гурткової роботи для дітей у кожному з мікрорайонів міста. Тому поступово у різних місцях Кам’янки з’являвся той чи інший гурток від СЮТ. Зважаючи на велику популярність картингу, його розширення по територіальному принципу з часів свого виникнення було ледь не першочерговим завданням. Відповідно, коли вивільнилось одне з просторих приміщень у мікрорайоні “Вокзал”, П.Саранча, зважаючи на кількість охочих та існуючі перспективи, вирішив заснувати тут ще один філіал. На посаду керівника він запросив Володимира Васильовича Мендруля, який гарно розбирався в автомобілях. Той охоче прийняв пропозицію. Як наслідок, із СЮТу в означене приміщення на “Вокзал” перевезли декілька картів і вже згодом тут, на новому місці, закипіла насичена автоспортивна праця. Дещо пізніше, за ініціативи директора Кам’янського спиртзаводу Олександра Михайловича Касяна, картингісти переселились у стару будівлю “Водокачки”. Тут зробили ремонт та створили всі умови для цієї справи. Невдовзі В.Мендруль домовився, щоб для картингістів заасфальтували частину дороги та придбали ще кілька картів. Все це свідчило про велике захоплення цим заняттям, завдяки чому і проявлявся великий ентузіазм всіх до цього причетних.

Таким чином, функціонування гуртка з картингу на мікрорайоні “Вокзал” мало наслідком наступну констатацію фактів: у Кам’янці одночасно працювали 3 керівника гуртка картингістів, у кожного з яких було по кілька груп юнаків. Це стало вінцем розвитку картингу у місті, пікові показники якого припали на кінець 80-х – поч. 90-х рр. ХХ ст. На жаль, у подальшому, ця приємна еволюційна динаміка була знівельована різними негативними та трагічними обставинами.

У 1994 р. раптово та швидкоплинно помер В.В.Мендруль. Оскільки йому було складно знайти заміну та у зв’язку з погіршенням економічної ситуації картинги з “Вокзалу” перевезли в одне з приміщень на мікрорайоні “Чмижина” (колишня будівля дитячого садочка). Згодом, вже із СЮТу сюди відправили ще кілька автівок і один із згаданих вище педагогів – П.Г.Захаренко – проводив вже тут, на новому місці, заняття з картингового спорту. Паралельно, І.І.Сухарєв працював на звичному місці в СЮТ. Так тривало впродовж 5 років. Однак подальші сумні події змінили вже складену протягом довгого часу гармонію.

У 1999 році трагічно відійшов у вічність І.Сухарєв. Як справжній воїн, який помирає на полі бою, Івана Іванович зустрів смерть під час роботи – на картинговій трасі. У вересні 1999 р. у м.Кропивницький (колишній Кіровоград) проходили регіональні змагання з картингу. І.Сухарєв, звісно, разом із підготовленою командою з Кам’янки брав участь у турнірі. В ході змагань один із кам’янських юнаків запекло боровся за перемогу зі своїми опонентами. Однак згодом, щось пішло не так, карт перестав видавати швидкість і хлопець заїхав на ремонт. Іван Сухарєв намагався якось виправити цю ситуацію, щось “нахімічити”, але його зусилля виявились марними. Зрозумівши, що його вихованець втрачає шанс на перемогу, і що вина у цьому лежить саме на ньому, Іван Іванович дуже засмутився, відчув недомагання і знепритомнів. Педагога забрала машина “Швидкої допомоги” та відвезла в реанімацію. Але це, на жаль, не допомогло. Його серце не витримало напруги і навіки перестало битися. Так завершився земний шлях І.І.Сухарєва, який впродовж довгих 20-ти років незмінно очолював гурток картингового спорту у Кам’янці.

Після смерті Івана Сухарєва заняття в СЮТі проводив Петро Захаренко. Всі карти із “Чмижини” перевезли сюди, де вони централізовано і професійно обслуговувались. Але так тривало недовго. У 2003 р. на пенсію вийшов директор СЮТу П.Саранча. Вже через рік самостійно залишив свою посаду і П.Захаренко. Опісля, через дефіцит кадрів, різні фінансові труднощі, організаційні проблеми картинговий гурток у Кам’янці вже не діяв. Для його ж засновників, керівників та безпосередніх учасників цей спорт запам’ятався надзвичайно яскравими моментами, захоплюючими враженнями та тріумфальними відчуттями досягнення бажаного.

Істинно надіємось, що про картинговий спорт у Кам’янці ми не будемо говорити виключно у минулому часі й умови складуться таким чином, що у містечку знову буде чути вже давно призабутий рев картингових двигунів. Очевидно, що охочих займатись цим заняттям у нас знайдеться вдосталь. Тож пам’ятаймо нашу історію, плекаймо традиції та забезпечуймо безперервний місцевий колорит від покоління до покоління.

ОЛЕКСАНДР МУШТА,

Кам’янський заповідник