Кам'янський державний історико-культурний заповідник
Чт, 30.05.2024, 11:16
Меню сайту

Форма входу

Пошук

Календар
«  Жовтень 2020  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Архів записів

Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 86

Наші друзі

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Календар свят
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Кам'янська районна державна адміністрація Міністерство культури України Управління культури Черкаської ОДА
Кам'янка 
Головна » 2020 » Жовтень » 31 » Кам’янська Покровська парафія ПЦУ: сторінки історії нового часу
18:38
Кам’янська Покровська парафія ПЦУ: сторінки історії нового часу

Один із духовних символів сучасної Кам’янки – Покровська парафія Православної церкви України – нараховує кілька сотень своєї історії. Очевидно, що православний храм постав тут ще за часів козацької доби, у другій половині XVII ст. Далі церква функціонувала в період польської окупації кінця XVII – XVIII ст. Після Другого поділу Польщі 1793 р. та захоплення Правобережної України Російською імперією Покровська парафія офіційно злилася з Російською православною церквою (далі – РПЦ). Такий стан справ протримався більше 100 років.

Ситуацію кардинально змінили події Української революції 1917 – 1921 рр. Під впливом державотворчих процесів у 1921 р. була проголошена національна церковна організація – Українська автокефальна православна церква (далі – УАПЦ), до якої долучилася і Покровська парафія. Більше того, нетривалий період – сер. 1921 – до початку 1922 рр. – церковна громада у Кам’янці була єпархіальним центром Кременчуцької губернії єпископа Івана Павловського. Однак у лютому 1922 р. храм згорів, відповідно, богослужіння перенесли у сусідню сільську хатинку, а центр єпархії “переїхав” до Черкас. В такому стані парафія проіснувала майже 10 років. У 1930-му р., через посилення офіційно пануючої в СРСР антирелігійної політики, зігнані під тиском радянських спецслужб вищі ієрархи і священики на церковному соборі офіційно проголосили про саморозпуск УАПЦ. Відтоді всі її парафії, в тому числі й Покровська, перестали функціонувати. Так тривало майже 60 років.

Релігійне життя в цілому та український національний церковний рух відновились під впливом лібералізації суспільно-політичного життя та гуманітарної політики в СРСР, викликаних офіційно проголошеним курсом “Перебудови”, ініційоване генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим. Так, у 1989 р., за погодженням із владою, офіційно відродилась заборонена раніше УАПЦ. Згодом по всій Україні поставали її парафії.

Черга до Кам’янської Покровської церковної громади дійшла аж наприкінці 1990-х рр., уже за часів Незалежної України. Завдяки місцевим активістам національно-державного руху в містечку була офіційно зареєстрована відновлена Покровська парафія УАПЦ. Після клопотання у місцевих органах влади у приміщенні колишнього дитячого садочка “Жовтень” була виділена кімната для проведення богослужіння. Після цього, у 2001 р., керівник Черкаської та Кіровоградської єпархій УАПЦ архієпископ Яків направив сюди священика – о. Романа (Піхура), який у цій невеличкій кімнатці проводив церковні обряди. Але перший настоятель відродженої Покровської парафії протримався тут лише півтора місяці, очоливши згодом православно-церковну парафію УАПЦ у с. Тимошівці, де він пробув аж до 2018 р. Відповідно, на початку 2001 р. на Покровській парафії у Кам’янці його замінив новий настоятель – о. Володимир (Бернадський).

Новий священик, для швидкого й гармонійного освоєння тут, почав шукати надійних і відданих церковній справі людей. Зважаючи на такі обставини, йому порекомендували звернутись до матушки Олександри. Вдова покійного настоятеля Свято-Миколаївської парафії (РПЦ) у Кам’янці, Олександра Григорівна Решетняк, була активною прихильницею українського національного церковного руху, ставши однією з ініціаторів переходу рідної для неї громади з РПЦ до Української православної церкви Київського патріархату (далі – УПЦ КП) навесні 1993 р. Однак, на жаль, через фізичний та ідеологічний тиск місцевих очільників та прихильників РПЦ цю ідею втілити у життя не вдалось. Після такої невдачі та різного роду наклепів на неї з боку представників РПЦ Олександра Решетняк була змушена покинути свою парафію, де вона разом з чоловіком – о. Олексієм – за надскладних умов наприкінці 1980-х – на поч. 1990-х рр. відбудували храм Миколи Чудотворця. Проте її прихильність ідеї національної церковної організації стала відомою широкому загалу людей, що і вивело на неї настоятеля Кам’янської Покровської парафії о. Володимира (Бернадського) на поч. 2000-х рр.

На новому місці служби у В.Бернадського бракувало предметів церковної утварі для проведення православно-церковних обрядів, які матушка Олександра радо повіддавала. Цих предметів культу, завдяки о. Олексію, в неї було вдосталь. Відповідно, було забезпечено й необхідне церковне обладнання.

На фоні таких обставин та й взагалі по-людському у настоятеля Покровської парафії, його дружини Галини склалися дуже теплі стосунки із матушкою Олександрою. Вони часто зустрічались, і матушка їм надалі у всьому сприяла та допомагала. Усі ці обставини посприяли ще одній важливій події.

У 1997 р. церковна парафія с. Михайлівки Кам’янського району першою офіційно долучилась до лав УПЦ КП. В цей же період у Кам’янці (Покровська), а згодом і у сусідньому селі Тимошівці постали дві парафії УАПЦ. Зважаючи на таку ситуацію, розуміючи, що канонічних розбіжностей між УАПЦ та УПЦ КП немає, оскільки вони обоє сповідують національну церковну ідеологію, настоятель Михайлівської парафії о. Олександр (Нідзельський) на зустрічі з священиками УАПЦ у Кам’янці на початку 2000-х рр. висунув ідею щодо об’єднання всіх українських парафій під омофором Черкаської єпархії УПЦ КП. Ця теза набувала ще більшої актуальності через різний тиск та наклепи з боку РПЦ, що, природно, змушувало до координації зусиль. Настоятель Кам’янської Покровської парафії о. Володимир схвально оцінив цю ідею і звернувся за порадою до матушки Олександри. Вона, звісно, погодилась, пообіцявши всіляко посприяти цьому, використовуючи всі можливості. Як наслідок, Володимир Бернадський зустрівся із о. Олександром щодо погодження цього питання, а потім поїхав до Києва, де, за домовленістю матушки Олександри та її сина архієпископа Олександра Решетняка, був змінений статут, і з 3 жовтня 2003 р. Покровська парафія у Кам’янці офіційно долучилась до лав УПЦ КП. Згодом, впродовж першої декади 2000-х рр., до КП долучились спочатку Лузанівська і Вербівська (перейшли з лав РПЦ), а потім – Тимошівська парафії. Відповідно, о. Олександр (Нідзельський) був призначений благочинними Кам’янського благочиння.

Невдовзі після переходу до УПЦ КП, за періоду священицтва о. Володимира, сталася ще одна визначна подія новітньої історії Кам’янської Покровської парафії – було офіційно визначено місце під будівництво нового храму. Потреба у зведенні церкви, при її відсутності, природно виникає у кожного очільника християнської парафії. Не винятком у цьому контексті був і Володимир Бернадський. Разом зі своєю дружиною Галиною він звернувся за порадою до матушки Олександри. Та, звісно, цю справу схвалила і підключила до процесу свого сина. Владика Олександр (Решетняк) зустрівся з представниками Кам’янської місцевої влади, які погодили ідею щодо будівництва храму й визначили для цього кілька окремих місць (на вибір). Зокрема, йшлося про земельну ділянку біля згаданого вище дитячого садка “Жовтень”, майданчик в дальній частині мікрорайону “Покрова” та ще кілька місць. Проте вибір було зроблено на користь іншої території.

Матушці Олександрі передали слова колишньої прихожанки її рідної Свято-Миколаївської парафії, раби божої Анни, яка завжди захищала жінку від різних нападів та наклепів з боку представників РПЦ і котра говорила, що “…матушці досить вдома сидіти, бо її Олександра Давидова кличе церкву нову будувати”. Ці слова вразили серце й душу О.Решетняк, і вона покликала церковного старосту парафії М.Шульського, щоб той показав, де похована О.І.Давидова і, відповідно, місце, де знаходилася Кам’янська Покровська церква (до пожежі 1922 р.). В результаті вони разом поїхали до території міської ЗОШ № 2 (тут раніше розміщувалась церква), де неподалік, на просторій галявині, як згадує О.Решетняк, через провидіння Господнє, вона побачила та визначила місце для зведення нового храму. Пізніше, на День Покрови Пресвятої Богородиці 14 жовтня 2003 року, за участю місцевих активістів національно-патріотичного руху, членів ГО “Українське козацтво”, представників міської влади та громадськості, священиків УПЦ КП Кам’янського благочиння та єпископа Черкаського і Чигиринського УПЦ КП Іоанна відбулося урочисте встановлення дерев’яного хреста, придбаного за кошти онука матушки – отця Олексія, на місце будівництва нового храму. Проте зведення церкви відбувалось уже за нового настоятеля Покровської парафії. У січні 2004 р. замість Володимира Бернадського прибув новий настоятель – о. Петро (Скіцка).

Петро Іванович Скіцка, 1979 р.н., родом із с.Семенів, Теребовлянського району, Тернопільської області. Його родині, односельцям, як і більшості мешканців Західної України, властива велика набожність. Вже змалечку Петро був привчений до відвідин місцевої церкви та дотримання православно-релігійних обрядів. З чотирнадцяти років він співав у хорі рідної сільської парафії, ступивши істинним та вірним прихожанином. Незважаючи на такий хист та тягу до віри, після школи Петро Скіцка спочатку здобув середню технічну освіту. Але трохи згодом, все ж зрозумівши своє покликання, він вступив до Тернопільської православної духовної семінарії, де навчався впродовж 1998 – 2001 рр. Згодом він також заочно навчався у Тернопільській духовній академії (закінчив у 2003 р.). Паралельно із здобуттям освіти П.Скіцка набуває досвід священицької професії, служачи спочатку дияконом у Тернопільському соборі Різдва Христового, а потім (з 6 січня 1999 р.) протодияконом у Київському кафедральному соборі при митрополиті Київському і всієї України Мефодію (Кудрякову), предстоятелю УАПЦ. Зазначимо, що конфесійна приналежність згаданих храмів та очільників – УАПЦ – була рідною змалечку для Петра Івановича. Згодом, після церковного собору УАПЦ у 2003 р., він змінив свою конфесійну приналежність, долучившись до УПЦ КП.

Після закінчення духовної семінарії та рукоположення на священицький сан отця Петра направляють очолити православно-церковну парафію у с. Цвіліхівку, Теплицького району, Вінницької обл. У цьому селищі стояв занедбаний храм, який в період радянської окупації використовувався як склад мінеральних добрив. Зрозуміло, що через запах тут неможливо було проводити богослужіння, тим паче, що ще й дах протікав, а із стін колись міцної дерев’яної церкви залишився лише каркас. Однак всього лише через два роки після прибуття о. Петра до селища, завдяки небайдужій громаді, щедрим меценатам (зокрема, фермеру В.Г.Анченку) та духовній благодаті, господній храм Іоанна Богослова вдалося відбудувати. На початку 2003 р. церква була освячена патріархом Київським і всієї Русі-України Філаретом. Після цього о. Петро почав здійснювати богослужіння у відновленому храмі. Але довго керувати відновленою церквою у с. Цвіліхівка УПЦ КП йому не судилося.

Наприкінці 2003 року о.Петро на запрошення священика із с. Водяники Черкаської області поїхав туди на Храмове Свято. Тут він познайомився з єпископом Черкаським і Чигиринським УПЦ КП Іоанном (пізніше – митрополит і очільник Черкаської єпархії). Після короткої зустрічі та обміну думками єпископ запропонував священику очолити Кам’янську Покровську парафію, в якої не було настоятеля, але вимальовувалися непогані перспективи. Отець Петро взяв час на роздуми, але після розмови з родиною, свого внутрішнього усвідомлення щодо потреби розбудови української церковної організації, дав згоду. Як наслідок, на початку2004 р. о. Петро переїжджає до Кам’янки.

Перші півтора роки церковну службу о. Петро проводив у згаданій вище кімнатці колишнього дитячого садка “Жовтень”. Тут була маса незручностей, наклепи і гоніння з боку РПЦ, але, зціпивши зуби, настоятель продовжив торувати обраний ним шлях. Дуже багато в цей стартовий відтинок часу о. Петрові допомагав благочинний УПЦ КП Кам’янського благочиння, очільник Михайлівської парафії о. Олександр (Нідзелський). Своєму молодому колезі благочинний давав і предмети церковної утварі, книги та й морально підтримував. Своє перше Великоднє богослужіння о. Петро провів на подвір’ї біля свого тимчасового прихистку навесні 2004 р.

Звісно, що ситуація із місцем розташування молитовної кімнати Покровської парафії не влаштовувала його очільника, і він почав шукати інші варіанти щодо зміни дислокації. Зазначимо, що вже після недовгого перебування на священицькій парафії у Кам’янці почали поширюватись дуже позитивні відгуки про о. Петра. Люди відзначали його чудовий голос, щирість, обізнаність у церковній справі, натхнення і порядність. Відповідно, населення поволі приходило до нового настоятеля, намагаючись допомогти у різних труднощах. Зокрема, ГО “Українське козацтво” дуже сприяли о. Петру і порадили йому (попередньо розвідавши ситуацію) змінити місце для богослужіння. Малася на увазі будівля санепідемстанції, яка вже тоді не була задіяна. Зокрема, про це клопотав представник козацтва В.П.Пугачов, який вивів священика на головного лікаря санстанції А.П.Колоскова. Той мав православне віросповідання і тому, маючи аналогічну пропозицію від протестантських течій, погодився надати приміщення саме Покровській парафії. Відповідно, на початку 2005 р., перевізши всі церковні речі та переобладнавши інтер’єр будівлі, православно-християнська служба почала проводитись на новому місці.

Своє друге богослужіння о. Петро провів в описаному вище оновленому пристанищі. Ця подія весни 2005 р. була також дуже важливою в історії парафії. На прохання батюшки очільник місцевого Будинку культури М.М.Борис встановив звукові динаміки на виході з будівлі. Відповідно, святкову службу змогли почути не лише люди всередині приміщення (де їх вміщувалось лише кілька десятків), а й численні охочі назовні. Внаслідок цього і прихожани Покровської парафії, і прості перехожі наживо пересвідчились у достойному проведенні святкового Пасхального Богослужіння о. Петром. Більше того, як згадують сучасники, деякі люди, які йшли на Пасхальне свято до сусіднього села Юрчихи, почувши спів і службу у церковному приміщенні, залишились тут до кінця. Така ситуація примножила чисельність прихожан парафії, що у поєднанні із щирістю та гуманністю її настоятеля, прагненням до взаємопідтримки та взаємодопомоги сприяло загальному поступу та розбудові української православної громади у Кам’янці.

З освоєнням на новому місці Петро Іванович почав інтенсивно клопотати щодо зведення нової церви. Звісно, що будівля санстанції була просторіша та територіально зручніша, ніж попередня, однак, природно, що основою парафії є її храм. Проте, незважаючи на те, що місце для цієї споруди вже відвели і навіть освятили, документально оформити цю земельну ділянку виявилось не так вже й просто. Дуже посприяло цьому процесу обрання о. Петра депутатом Кам’янської міської ради у 2006 р. Використовуючи свою представницьку функцію, о. Петро впродовж кількох років по краплинці, не зважаючи на бюрократичні перепони, різні незрозумілі затягування процесу, конфлікти та тиск з боку представників РПЦ таки домігся у 2009 р. законодавчого закріплення земельної площі для відведення під будівництво храму Покрови Пресвятої Богородиці та постійне користування. Пройшовши таку складну спіраль випробувань, залишилось виконати лише одне “просте” завдання – побудувати храм.

Для реалізації задуманого представники парафії почали активно проводити серед кам’янчан збір пожертвувань. Прихожани заходили до кожного двору/квартири, пояснюючи людям важливість появи у місті українського храму та просячи фінансово внести у цей процес свою часточку. Зазначимо, що всіма кошторисними витратами опікувався церковний казначей Покровської парафії. Отець Петро особисто наполіг на своєму відстороненні від кредитно-грошових розрахунків, займаючись безпосередньо координаційною роботою та власне будівельно-організаційним процесом. Більше того, надалі, коли до зведення церкви долучились окремі приватні підприємці та юридичні особи, умовою їхньої участі у процесі, яку їм ставив очільник парафії, були виключно безготівкові платежі. Прізвища ж осіб, які індивідуально пожертвували на зведення церкви, як і суму їхнього внеску та ціль тих чи інших витрат щонеділі зачитувалися у церковному приміщенні під час богослужіння старостою церкви Роздобудьком Олександром Васильовичем. Така відкритість та прозорість була розрахована для недопущення будь-яких спекуляцій щодо ймовірних чуток, що зазвичай трапляються за таких випадків, про розтрату коштів.

На перші зібрані громадою гроші були вириті траншеї під фундамент, потім встановлені палубки по периметру, а згодом, власне, залито бетонне підніжжя. Старт було зроблено, і поволі, думалось, поставлена ціль стане реальністю. Однак початковий запал вірян згодом трішки згас, а капітальне будівництво, як відомо, вимагає значної матеріальної, моральної та фізичної концентрації. На щастя, благій меті завжди так чи інакше сприяє духовне провидіння.

На початку 2010-х рр. до Кам’янки у гості до о. Петра завітав його рідний брат Іван Іванович та його товариш Станіслав Станіславович Петров. Вони мешкали у м. Нєфтєюганськ (Росія) – одному з центрів багатих нафто-газових родовищ. Почувши від о.Петра, що той займається будівництвом храму та наживо побачивши, на якій стадії перебуває робота, його брат вирішив допомогти. У Нєфтєюганську та й взагалі у Ханти-Мансійському окрузі, куди входить місто, діяло окреме українське братство. Воно складалось із вихідців з України. Це товариство періодично проводило різні національні заходи та навіть видавало свою газету – “Дніпро”. Так от, представники цієї організації зустрілись у м. Нєфтєюганську з о. Петром (на запрошення брата та його друга Літвінчука В.І.), після чого погодились проводити фінансування початкових робіт. Вже згодом ці люди – директор одного з підприємств м. Нєфтєюганськ В.І.Літвинчук, губернатор Ханти-Мансійського округу В.Б.Пілецький, С.С.Петров та інші – проплатили виготовлення 7 церковних дзвонів (відлиті в Броварському районі, Київщина). За їхні кошти була збудована і дзвіниця храму, а також (разом із громадськими пожертвами) почали монтувати каркас стін.

Очевидно, що ці закордонні благодійники і надалі фінансували б зведення церкви та її внутрішнє оздоблення, але масштабні геополітичні процеси докорінно змінили ситуацію. На початку 2014 р. Росія окупувала Кримський півострів, а згодом її загарбницькі загони вторглись до Донбасу, неофіційно розпочавши російсько-українську війну. Після агресії московитів зв’язки із щедрими меценатами різко обірвались і більше не відновлювались. Як наслідок, будівництво храму тимчасово законсервувалось.

Такий стан справ дуже сповільнив процес побудови, порушивши складені плани. Але, звісно, коли на кону доля держави, за яку вмирають її найкращі сини, шкодувати за втратою благодійників із країни-агресора не було морального права.

Однак, не зважаючи на такі обставини, треба було шукати нові шляхи та можливості для втілення раніше наміченої цілі. Парафії необхідний храм – цей факт незаперечний. Тим паче, коли більше, ніж півшляху уже було пройдено. І, як нерідко трапляється в подібних ситуаціях, знайшлися небайдужі люди, які посприяли такій необхідній справі.

Віряни почали активніше збирати пожертви, допомагали окремі підприємці та меценати, але цілковито скоординував процес, пришвидшив та практично втілив проект у життя, як наголошує о.Петро, став народний депутат України С.Я.Рудик. Він обраний у Верховну Раду України по 198-му мажоритарному округу (Кам’янський, Смілянський та Черкаські райони Черкаської області) наприкінці 2014 р. С.Рудик, будучи особисто знайомим з о. Петром з 2012 р., зустрівся з ним невдовзі після свого обрання й, оцінивши складність ситуації, активно включився в процес. Саме завдяки його сприянню, фінансовій та матеріальній допомозі місцевих підприємців особливо директора ТОВ “Олімп” Ю.Ю.Москалика, пожертвам та невтомній праці простих прихожан під загальним головуванням о. Петра, колишня мрія стала реальністю. В цьому контексті слід згадати наступних кам’янських благодійників: С.Воронець (виготовлення унікального іконостасу храму), О.Остапчук (придбання будматеріалів, фінансові пожертви), Володимир Анатолійович Герасименко (освітлення, люстри), Олександр Петрович Губенко (будівничий, плитка, штукатур), Руслан Петрович Марієнко (фінанси) та інші. Багато жертводавців побажали бути не згаданими.

18 листопада 2017 р. Патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ КП Філарет освятив новозбудований храм Покрови Пресвятої Богородиці у Кам’янці, фактично офіційно відкривши першу в місті українську православно-церковну парафію. Це стало великою подією в новітній добі історії Кам’янського краю ХХІ ст.

На тлі такої масштабної, тривалої та надважливої події, як будівництво храму, інші побіжні проблеми Покровської парафії здавалися простішими до виконання. Зокрема, це стосується і формування хору. Для повноцінного проведення богослужінь та численних православно-церковних обрядів хор дуже необхідний, адже він є невід’ємною частиною процесу. Проте, після прибуття до Кам’янки о. Петро мав у розпорядженні парафії лише кілька літніх жіночок без відповідної музичної освіти. Звісно, що ці люди дуже старались, читали молитви, але все ж більш професійного виконання таки бракувало.

З 2008 року до хору долучилась Таміла Петрівна Чупак (нині – заступник директора Кам’янського заповідника з наукової роботи). Вона має вищу музичну освіту, тому, звісно, значно посприяла поліпшенню виконання церковних пісень. Деякий час вона співала разом із вже згаданими літніми жінками Покровської парафії, але згодом ситуація змінилась. Т.Чупак попросила долучитись до церковного хору двох жінок із іншого камерного хору – “Кам’янка”, який діяв при міській музичній школі ім. П.І.Чайковського. Ті, після недовгих роздумів, погодились. Ці троє осіб, кожна з яких має середню чи вищу музичну освіту, відділились в межах хору в окрему групу. Після численних репетицій, в яких особисто брав участь і о. Петро, вони утворили триголосся. Відповідно, саме ці три жінки почали співати під час урочистих молебнів по неділях та на великі православно-церковні свята – Різдво, Великдень, Трійцю, Покрову. На початку 2010-х рр. до цієї трійки долучилось ще дві жінки, а в 2018–2019 рр. – одна жінка та один чоловік. Всі вони, які і попередники, мають як мінімум, середню музичну освіту. Тобто нині церковний хор Покровської парафії нараховує 7 осіб. Він співає на великі релігійні свята. Під час проведення повсякденних церковних обрядів – поминальних ритуалів, хрестин, вінчань, вечірньої служби та ін. – і навіть на заміну (за відсутності) основного хору, співають добре перевірені й досвідчені літні бабусі.

Молодечого хисту та сил о. Петра вистачило для того, щоб заснувати та очолити у Кам’янці, паралельно із рідною Покровською, ще одну українську церковну парафію.

Звістка про молодого, енергійного та завзятого священика поширилася Кам’янкою та районом. Отця Петра почали запрошувати повсюдно на поминальні, урочисті та святкові заходи. Не винятком було і населення мікрорайону “Чмижина”. В другій половині 2000-х рр. Петра Івановича запросили на освячення місцевого водогону. Вже тоді з вуст людей вперше пролунали думки, що церква потрібна і в цій окрузі. Ще більш актуальною ця ідея стала тоді, коли на запрошення громади о. Петро відправляв Великодню службу. Через відсутність приміщення священику довелося робити це у дворищі міської школи № 3.

У результаті таких подій, через щире бажання віруючих задовольнити свої релігійні потреби, виникла думка про зведення невеличкої каплички. Однак згодом цю ідею відкинули, оскільки місцеві жителі надали дозвіл у вигідному місці на їхній просторій земельній ділянці збудувати храм. На цій території стояла комірчина, але така маленька проблема на стала на заваді великій справі. Згодом земельну площу документально переоформили, й люди лише за одну ніч повністю розібрали цю будівлю. Пізніше на звільненій ділянці силами громади й окремих небайдужих (зокрема, керівника ТОВ “Інтербудтехсервіс” В.І.Тірона) залили фундамент.

22 серпня 2009 р. за участю населення мікрорайону “Чмижина”, місцевої влади, священиків УПЦ КП з Кам’янщини під керівництвом архиєпископа Черкаського і Чигиринського Іоанна відбулось урочисте освячення фундаменту та закладання капсули під будівництво майбутнього храму Святих Первоверховних апостолів Петра і Павла. Після цього о. Петро та люди стали ще інтенсивніше збирати пожертви, просили різних благодійників і меценатів, щоб придбати будівельні матеріали та устаткування. Відповідно, завдяки старанню небайдужої громади впродовж 2010 – 2011 рр. в будівлі були вже зведені стіни під фронтон.

Однак, зазначимо, що весь цей тривалий час о. Петро обслуговував два мікрорайони (“Покрова” і “Чмижина”). Більше того, в обох місцях він займався будівництвом храмів. І, природно, що надовго його натхнення та ентузіазму не вистачило. Розриваючись на дві громади, Петро Іванович захворів, після чого довгий час лікувався. Такий стан речей вимагав прийняття серйозних рішень. Розуміючи, що надалі не слід так “жартувати” із своїм здоров’ям, Петро Іванович звернувся до Черкаської єпархії УПЦ КП, щоб на Петропавлівську парафію прислали нового священика. І вже невдовзі, у 2013 р., сюди був призначений на службу отець Давид (Чікаідзе). Власне, за його каденції і були завершені роботи зі зведення храму Святих Первоверховних апостолів Петра і Павла, офіційне освячення якого планується вже невдовзі (в 2021 р.).

Ситуація із остаточним утвердженням та устаткуванням української православної громади на мікрорайоні “Чмижина” не зупинила настоятеля Покровської парафії. Зараз він веде богослужіння ще й на мікрорайоні “Вокзал”, де вже офіційно зареєстрована парафія Миколи Чудотворця (нині – ПЦУ) та оформлена проектно-кошторисна документація під будівництво каплички. Сподіваємось, що ця ідея вже незабаром стане реальністю, і в місті з’явиться ще одна церковна будівля. Крім цього, за сприяння ТОВ “Олімп” у селі Ревівці в 2018 р. була збудована нова церква – Різдва Пресвятої Богородиці, де саме отець Петро зараз є настоятелем. Тут він проводить, паралельно із рідною Покровською парафією та парафією Миколи Чудотворця, православно-релігійні обряди.

Одним із аспектів діяльності парафії, який не можна залишити поза увагою, є стосунки із місцевими осередками структурної частини РПЦ – Української православної церкви Московського патріархату (далі – УПЦ МП). У перший рік своєї діяльності отця Петра та його роботу представники УПЦ МП майже не помічали, навіть зверхньо не вважаючи його за ідеологічного “конкурента. Коли ж настоятель провів першу Великодню службу і виявив відверту спрямованість на розбудову внутрішнього церковного життя, його конфесійні опоненти вже трішки насторожились. Оцінюючи можливі міжцерковні протистояння на цьому фоні, у 2004 році, під час поминальних днів, для забезпечення порядку місцева влада відправила на кам’янські цвинтарі наряди міліції. Однак за складом характеру отець Петро більш толерантний, і своїх парафіян навчав бути такими ж, наголошуючи, що слід дотримуватися християнських чеснот і не реагувати на провокації. Тому усі заяложені пропагандистські закиди, які лунали тоді (та й зараз) від представників РПЦ у бік делегації Покровської парафії, вони мужньо проігнорували. В результаті, міліцейські групи не знадобились, і в подальшому вони більше не викликались на подібні релігійні свята.

З часом такий активний розвиток парафії та наполеглива праця її настоятеля серйозно занепокоїли представників УПЦ МП. Навіть наприкінці 2000-х рр. вони, як розповідає о.Петро, з ним таємно зустрілись, запропонувавши йому нову парафію із функціонуючим храмом, звичайно, за умови його переходу до іншої конфесії та фінансового стимулювання. Але Петро Іванович, звісно, відмовився, наголосивши, що “Ні Бога, ні совість, ні душу, не можна ані купити, ані продати”. Надалі чітко, свідомо, без агресії й примусу, дотримуючись християнських цінностей і приписів, істинно поширюючи православно-церковне вірування, настоятель Покровської парафії зумів прихилити до себе 3 мікрорайони у місті (“Покрова”, “Чмижина”, “Вокзал”) та громаду сусіднього с. Ревівки. Це є яскравим прикладом щирої та чесної діяльності.

Кам’янська Покровська парафія, як і інші церковні центри УПЦ КП, завжди була і є осередком національного руху. Зокрема, у важкі часи протистояння Революції Гідності 2013/2014 рр. з вуст о. Петра можна було постійно чути слова підтримки народу, недопущення кровопролиття, побажання розуму для правителів та ін. А після вбивств людей 18-20 лютого 2014 р., коли загинув мешканець с. Грушківки Кам’янського району Максим Горошишин, саме о. Петро, після категоричної відмови священика Кам’янської Свято-Миколаївської парафії УПЦ МП, відспівував та проводив панахиду за загиблим Героєм Небесної Сотні.

З початком російсько-української війни у 2014 р. парафії УПЦ КП стали одними із національних, інформаційних, благодійних та, звісно, духовних центрів. Настоятель Покровської парафії відспівував загиблих на Донбасі воїнів із Кам’янського району, благословляв мобілізованих солдатів, говорив напутні слова, проводив поминальні богослужіння тощо. У період гібридної пропагандистської війни з боку Росії та підконтрольних тут в Україні їхніх сексотів, о. Петро завжди каже правду, чого часто не почуєш з вуст бюрократів. Так, у лютому 2017 р. на відзначені роковин подвигу Небесної Сотні у приміщенні Кам’янської музичної школи о. Петро у своєму виступі перед представниками міської і районної влади сказав усе, про що тихенько шепотілися, але не говорили офіційні чиновники. Зокрема, він згадав про керівника РПЦ, колишнього працівника ФСБ К.Гундяєва (патріарх Кіріл), якого так піднесено згадують у молитвах в церквах РПЦ, у тому числі, на Кам’янщині. Також Петро Іванович говорив і про “шефа” Кіріла – президента РФ В.Путіна, котрий у великому “почьоті” в українських конфесіях РПЦ. Згадав о. Петро і очільника “українського відділу” РПЦ Онуфрія, який разом зі своєю свитою не встав у Верховній Раді при вшануванні загиблих українських солдатів та ін. Ця “гола правда” трішки шокувала присутніх, але, в той же час, “витверезила” їхню свідомість, показавши, що є люди, духовні наставники, які ніколи не закриють очі на несправедливу реальність.

З утворенням наприкінці 2018 р. автокефальної Православної церкви України, Кам’янська Покровська парафія УПЦ КП, як і інші національні церковні громади, долучились до лав нової церковної організації. Покровська парафія, як альма-матер православно-церковного руху у м. Кам’янці та фундатор кількох громад, на своєму місці у представленому регіоні провела масштабну діяльність для розгалуження мережі парафій, зробивши вагомий внесок у загальний процес національно-церковної розбудови. Тому можна сміливо стверджувати, що Кам’янська Покровська парафія своєю активною працею наблизила створення єдиної Української помісної церкви. Сподіваємось, що офіційне утвердження ПЦУ стане чудовим імпульсом для об’єднання розрізнених православних громад у країні, в тому числі і на теренах Кам’янського краю, в межах самостійної й незалежної Православної церкви України. В своїй державі має бути своя церква – ця аксіома буде актуальною впродовж тисячоліть.

ОЛЕКСАНДР МУШТА,

Кам'янський заповідник

Переглядів: 384 | Додав: zapovidnuk1995 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Кам'янський ДІКЗ © 2024
Конструктор сайтів - uCoz