Ім’я О.С.Пушкіна тісно пов’язане з Кам’янкою. Адже поет двічі приїздив до нашого міста і написав тут декілька своїх творів. Саме в Зеленому будиночку, який зберігся до нашого часу і де бував Пушкін,в 1937 році був відкритий музей Олександра Сергійовича. Тут до дня народження поета відкрито виставку «Пушкін і казка». На ній представлені світлини й видання казок О.Пушкіна різних років. Адже крім поем і віршів поет писав ще й казки. І от саме завдяки їм ім’я Пушкіна відоме нам з дитинства.

А що таке казка? Це вигадані історії з фантастичними героями. Казки настільки популярні, що важко собі уявити людину, яка б не чула їх в дитячому віці, чи не читала їх пізніше і не розповідала б своїм дітям. Отже казка знаходиться поряд з людиною впродовж усього її життя. Та казка не просто забава чи весела історія, в ній зазвичай піднімаються важливі проблеми. Вона вчить сміливості, доброті, іншим гарним людським якостям, і робить це без нудних настанов, просто показує, що може статися, якщо людина чинить не по совісті. Казка вчить доброму ставленню до людей, виховує здатність співпереживати чужим нещастям, радіти щасливим митям інших людей, переживати чужу долю як свою. Казки дають людям надію, розвивають уяву, показують шляхи вирішення складних завдань.

Казки бувають народні і авторські. Літературні – створюють письменники. Музейна виставка звертає увагу, в першу чергу, маленьких відвідувачів на літературні казки, написані О.Пушкіним. Хоча поет і не створював казок спеціально для дітей, але так сталося, що їх уже більше двохсот років люблять і дорослі, й діти.

В дитинстві Пушкін також дуже любив казки. Так склалося, що батьки поета мало уваги приділяли власним дітям. Хоча батько Сергій Львович і був людиною освіченою, цікавився літературою, зібрав дома велику бібліотеку, здебільшого французьких книг, проте зі своїми дітьми возитися не любив. В сім’ї Пушкіних за модою того часу розмовляли французькою. Ще хлопчиком Сашко прокрадався в кабінет батька і читав там усі книги підряд, адже читання було його улюбленим заняттям.

Мама – Надія Йосипівна – була веселою і красивою жінкою, її називали «прекрасною африканкою», адже вона була внучкою абіссінця-арапа Абрама Петровича Ганібала, друга і камердинера Петра І. Саме від прадіда-африканця Пушкін успадкував деякі зовнішні риси. Олександр мав старшу сестру Олю та молодшого брата Лева, який і був улюбленцем мами, а до Олі та Сашка вона ставилась холодно.

Та життя хлопчика все ж було сповнене любов’ю двох дивовижних жінок. Його безмірно любила бабуся Марія Олексіївна Ганібал. Вона проживала з сім’єю дочки, і коли Сергій Львович та Надія Йосипівна розважались на балах, всі домашні турботи брала на себе, навіть навчала онуків і наймала для них учителів. Пушкін свою бабусю теж дуже любив. В дитинстві маленький Саша, за свідченням його старшої сестри Олі, був товстеньким, неповоротким і мовчазним хлопчиком. Ці риси дуже не подобались мамі. І коли вона насильно водила його на прогулянки і змушувала бігати,син тікав від мами до бабусі і, як маленький котик, ховався до її робочої корзини, з цікавістю слідкував за руками, коли вона щось в’язала. Ця корзина була для нього фортецею, в якій майбутній поет почувався під надійним захистом. Саме від бабусі в дитинстві Олександр отримував любов і ласку, яких не зазнав від батьків. На все життя він зберіг ніжну прив’язаність та найтепліші спогади про неї. Найімовірніше саме образ бабусі втілений в ліцейському вірші Пушкіна «Сон».

Справжню любов і ласку дарувала маленькому Олександрові ще одна жінка – його добра й мудра няня Арина Радіонівна. В той час, коли жив Пушкін, дитячих садочків іще не було. У дворянських родинах маленьких дітей доглядали няні. Скупі факти біографії Арини Радіонівни були ретельно зібрані з різних документів О.І.Ульянським і вміщені до його книги «Няня Пушкіна», яка також представлена на виставці в музеї. Прізвище її було Матвеєва, дівоче Яковлева, ім’я за церковними книгами і документами – Ірина, а в побуті звали Ариною. 22 роки вона була кріпосною Абрама Петровича Ганібала. Коли вАрини народився наймолодший син Степан,у сім’ї Пушкіних народилася старша донька Ольга, і її взяли годувальницею до дівчинки. Гляділа Арина Радіонівна і молодших дітей Пушкіних. Її поважали за старанність і моторність, а коли господарі вирішили звільнити жінку від кріпацтва і вона отримала «вільну», все одно залишилася жити в сім’ї Пушкіних.

Стосунки Олександра Пушкіна з нянею були теплими та щирими й тоді, коли її вихованець став уже дорослим. Тож не випадково у своїх віршах поет навіки прославив Арину Радіонівну. Він присвятив їй поезії «Няні» та «Зимовий вечір». (Мамі не присвятив жодного). Протягом усього життя і навіть у зрілому віці Пушкін зберігав найтепліші стосунки зі своєю нянею.

Вони часто розлучалися, однак у важкі моменти життя поета Арина Радіонівна була з ним. Більше двох років Пушкін жив у Михайлівському удвох з нею. А в листі своєму брату розповідав, як проводить час. В листопаді 1824 року поет написав Льву: «До обіду пишу,обідаю пізно;після обіду їжджу верхи, ввечері слухаю казки, що за розкіш ці казки! Кожна є поема!»

Вечірнє прослуховування казок, які розповідала няня,напевно було традицією в михайлівському житті Пушкіна, так як уже в грудні в листі до одеського знайомого він писав: «вечорами слухаю казки моєї няні…вона єдина моя подруга і з нею тільки мені несумно». Арина Радіонівна не знала грамоти та зберігала в своїй пам’яті багато народних пісень, легенд, казок. Була балакуча і на всілякі розповіді майстриня. Пречудово розказувала казки, знала народні повір’я, сипала прислів’ями і приказками, мова її була надзвичайно барвиста.

Довгими вечорами восени, чи в зимову негоду, сидячи біля свічки, за в’язанням няня розповідає казки, а поет не тільки заслуховувався, а й записує їх у зошит. Записи показують, які неймовірні історії розповідала няня своєму 25-річному вихованцю. Пушкін записав зі слів няні сім казок, і на їх основі згодом уже у віршованій формі, збагативши власною фантазією, створив свої казки.

Одна із казок няні послужила поету матеріалом для «Казки про царя Салтана»; друга – для «Казки про попа і його робітника Балду»; третя – для «Казки про мертву царівну і сімох богатирів».

А всього Пушкін написав п’ять казок, шосту – не закінчив.Першу з них створив у вересні 1830 року в Болдіно. Це була кумедна і смішна казка про попа і його робітника Балду. А уже літом 1831 року в Царському Селі поет написав «Казку про царя Салтана». Це була перша казка поета, опублікована в 1832 році. З тих пір вона є улюбленою казкою багатьох поколінь дітей та дорослих.

Ця історія почалася ще тоді, коли цар вибрав собі за дружину красуню, яка пообіцяла народити йому богатиря-син

…Три дівиці під вікном

Пряли ввечері рядком…

Впродовж 180-ти років батьки читають дітям, бабусі з дідусями переоповідають внукам чудову історію про прекрасну царівну-Лебідь, відважного князя Гвідона, про три дива… Але головний зміст казки полягає в тому, що правда завжди переможе, рано чи пізно, а добро торжествуватиме над злом і чорною заздрістю.

Казки Пушкіна, представлені на виставці, навчають бути винахідливими, цілеспрямованими, а разом з тим добрими і чуйними. В казці завжди перемагає любов і доброта, даючи надію дітям і дорослим на щасливе життя, сповнене таємниць і усіляких див.

Тетяна Бичок, науковий

співробітник наукової бібліотеки

Кам’янського державного

історико-культурного заповідника